Czorne_-_lemkiwskyj_cwyntar

Справа двох аркушів паперу

Це стосувалося, як підказує Я. Барна, також жителів села Довгого. Директор державного сільського господарства (пол. PGR), яке управляло землею в залишених місцевостях, щойно пізніше помітив: у документах не записано, що державне господарство є власником землі. Відтак виявилося, що не було основи, на якій держава взагалі могла б прийняти ґрунт у свою власність. «І тоді почали шукати власників, щоб вирішити ці справи», – підказує парох з Горлиць. У польській пресі було надруковане офіційне повідомлення (з перерахуванням усіх дотеперішніх власників землі, яких вивезено в Україну й на західні землі), була описана справа і повідомлялося, що їм треба буде з’явитися в суд. До того часу колишні жителі зовсім ні про що не знали.

[…]

ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ: РОЗМОВА З АНАСТАСІЄЮ КАВОЧКА

В.М. Повіджте мі як било в Завадці перед війном?
К.А. Памятам, же в 1923 році згорила нам хижа. Хтоси підпалив і згорило вшитко: – хижа, стодола, шпіхлір. Хижа била збудувана з дерева і крита кичками. Я товди мала 15 років. Знам же пожичали гроши на одбудову хижи. […]

ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ: РОЗМОВА З МАРІЄЮ ГРАНИЧНОЮ

М. Чи унияцка церков тіж мала плебанію?
М.М. Не лем плебанію, бо унятска церков мала барз дуже землі, по єдний і по другій стороні села. То била найліпша земля в селі. Унияцкий ксьондз мав корови, коні і інше. Мав кухарки і слугів, што му робили на тим поли. Як дахто мав женитися – як люде оповідали, то мусів іти тому греко-католицкому ксендзу рубати дирва, ризати січку і інши роботи робити. А то вшитко іщи перед шлюбом і перед запозідами шлубниа, а также як іщи заповіди. Заповіди шлюбни в церквах оголошано през три неділі – заповід перша, друга і третя. За каждом заповідьом ксьондз визначав женюхови іншу нову роботу. […]

ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ: РОЗМОВА З ПАРАСКОЮ ПИРЕНЬ

В.М. А як то ся стало, же сте ся записали їхати на схід?
П.П. Як юж ся тота війна скінчила, то вшитко било понищене. Приходили люде деси од Сянока до нас до русских і просили, же они мают вшитко знищене і спалене то – може бисте нас забрали там на схід? Наши люде як ся о тим довідали, то тіж гдекотри хотіли їхати. Мій тато тіж пішов в тий справі до русских, а они му повіли – маєш хату, маєш корову, то сід. Потім то юж зачалися записувати. З Тильови позаписувалися навет тоти богатши, але переважні што мали спалени хижи. Било то в марци 1945 року. Била товди страшна зима і біда але хто ся записав то юж поїхав. Пришла осін 1946 року і примусове висідланя на всхід. Зробили зобраня і вичитали нам назвиска родин котри мусят ви1хати на всхід. За дві години юж підставлено нам війскови фурманки, а вояки ходили по хижах з криком – “паковаць сє, паковаць!” Того што товди діялося, описати ся не даст. Моя мама заладувала на тот іх війскови віз зерно і штоси там більше, а решту почала пакувати на свій віз. Закля мама спостерегла, то тамтого воза війскового з нашим добром юж не било. Вшитко нам вкрали. Вигнали нас вшитких з домів і з тима возами стояли на дорозі і так тримали аж до ночи, а війско ходило і справджало, чи дахто ся не залишвів. Потім іхализме през польски села. Бив то юж вечер і тоти што нас конвоювали і повинни били охоронно пильнувати, то нас нападали. Заберали нам худобу, били нас і крали што хотіли. Так допровадили нас аж до Вороблика. В Вороблику тримали нас в провізоричних бараках. Три тижні в Вороблику чекализме на ваґони. Не било чим кормити худобу, то мій тато пішов до польской родини просити о поміч бо мализме также коня. Заміст помочи то тата так барз збили, же тато хвори перележав 4 тижні і немігся навет порушати. З того Вороблика мали нас вивезти на схід – бо товди юж примусово виганяли на схід. Моя тета Кавочканя пішли до знайомого Поляка в Мєйсцу Пястовим і попросила о поміч. Пришли і забрали нас до себе, до села Мєйсце Пястове. За кілька днів тамтих люди з Вороблика заладували до вагонив і повезли на схід, а ми осталися. Мама, тато і сестра пішли до Тильови. Там юж никого з наших люди не било, лем войско ся блукало. Як тато вернув до Тильови, то і інши наши люде почали приходити з укритя перед виселеньом. І заз било в Тильові трохи наших Лемків, але били юж і Поляки што заняли наши газдивки.Тоти што зостали, а дуже люди зостало, приступили до засипуваня пофронтових окопів і почали господарювати і так помали доходили до себе житьово. […]

ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ: РОЗМОВА З ТЕОДОРОМ ПИРЕНЕМ

П.Т. Там нас тримали два і пів місяця. Потім тот Поляк признався, же втікализме од бавора. Поліця до того бавора зателефонувала і він по нас приїхав. Знову працувализме в того бавора. Але товди юж од баворив заберано люди до Франциі для копаня окопів і він нас там дав. І так ми нашлися аж під Парижом. Там нам юж навет істи не давали. Копализме окопи через два тижні. Єдной ночи надлетіли американьски самольоти і так бомбардували якби зо вшитких сторин нараз били перуни, вибух за вибухом. Повтікали вшитки Німці і робітники што копали окопи. Втічеме деси на захід, а ту несподівано затримує нас якисий мундурови, бо чув, же ми бесідували по польски. Довідувався, што ми заєдни і деси нас провадит. Провадив нас хибаль з кільометр. Коли зме ся затримали, то там било юж повно американьского війска. Почалися вивідувати, одкаль ми, где і штозме робили? А потім ся нас зьвідували, где хцеме іти? Я повів, же хцеме ту зостати, в американьскім війску. Скеровано нас до помаганя при кухні. Там билизме три місяці. Житя там било барз добре. Било то юж деси в стічні в року 1944 на 1945. Німецки війска ся окопали але американе помали пересувалися до переду. Через рику Рен переправилися на понтонах. І так з тим фронтом ішлизме цілий час. Мене приділено до шофера мурина. Я перший раз видів мурина. Він кус знав німецку мову а я знав дост добри і так зме бесідували. Його потім забило і приділено іншого, білого. Так з тима американами дошлизме аж до Берльіна. Билизме іщи в Маґдебурґу як нам повідали, же Руски війска юж зайняли Берлін. Як ми били юж в Берльіні, то там вшитко ся помішало – американе з русскима так, же через три дні панувало організацийно “безкоролівя”. Потім цілу тоту нашу війскову єдностку вицофали до Франциі. Вернули нас до Льотарингіі, деси коло Люксембурга, где мализме юж кошари, для війска і для німецких невільників. Бив там такий довудца Поляк, што добри бесідував по английски. Він бив з армії ґенерала Мачка і товди утворено польский батальон вартовничий, в котрим кус цьвічили, а решту часу пильнувано розмаітих магазинив. Там приймовано вшитких Поляків – розбитків. Мализме умундурованя і таки коротки карабинки. Я їздив там джіпом. Житя там било добре. В тим часі почав єм думати, жеби найти в Аргентині мойого тату. В памяти мав єм адрес і єм написав. Няня нашли в Аргентині і йому повіли же його син пише. Тато одписав. Прийшов од нього лист, а мене одразу ся зьвідуют, чи хочу поїхати до Аргентини? Бив там в нас польский ксьондз, што тіж мав когоси в Аргентині і одразу гварит “єдзєми!” Він барз мя намавляв, жебизме їхали разом. Достав єм тіж лист з Завадки – з дому од мами. То било юж літо 1945 року. Они о виселенях мі нич не написали. Барз мі ся цло за родином, за домом, за риднима горами. По нашім батальоні ходили юж розмаіти аґітатори і намавляли вертати до Польщи. В батальоні неслися чутки, же будут хотіти нас перенести деси до Японії. Оповідано, же хто піде служити до Японії і буде там зо два роки, то буде міг вертати до Америки, бо достане юж обивательство. Інши оповідали, же там американців забивают. До Польщи записалося дост дуже люди. Товди і я записався на поворот до краю. В.М. Повіджте мі, яком дорогом ви верталися? […]