ЛЕМКІВЩИНА: ІСТОРІЯ

Наприкінці X ст. західні Карпати з’єдналися із Київською Руссю, потім належали до Галицького і Галицько-Волинського князівств. Цей період приналежності русинів західних Карпат до рідної матері-держави позначився бурхливим розвитком економічного життя, освіти, культури карпатського краю.

Після розпаду Київської Русі в XІ ст. його південно-західна частина (теперішня Україна із Лемківщиною) ввійшли в сферу інтересів української народності. Отже, лемки належать до українського народу. Популярні серед лемків народні назви “русини”, “рускі”, “руснаки”, “руси” є давньою назвою українців.

У середньовічні часи територія Лемківщина входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Згодом землі Пд. Л. були захоплені Угорщиною, а з 1340-х рр. вся Лемківщина була включена Казимиром III Великим у склад Польщі, де перебувала до 1772.

Створилася нова економічна і політична ситуація. Житло русинів на той час досягало окраїн Любліна, Ряшева, Кракова. Щоб відтіснити русинів у глиб гір, польський уряд почав уже тоді тривалу польсько-німецьку колонізацію. Було введено панщину (фільварково-панщизняну систему), а села локалізовано з руського на волохське право.

Русини продовжували боротьбу проти гнобителів. Особливого розмаху ця боротьба досягла в середині XVІІ ст. під час визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Цим жителі західних Карпат затвердили свою єдність з українським народом, прагнення до возз’єднання. Повсталі загони лемківських селян, який очолив ватажок Андрій Савка, наносили відчутні удари польській шляхті. Але сили були нерівними і після поразки козацьких військ під Берестечком, польська шляхта жорстоко розправилася з лемківськими повстанцями.

У 1772 р. Галичина, у тому числі територія північної Лемківщини, виявилася під пануванням Австрії.

У ХІХ ст. на Лемківщині, поруч із історичною назвою “русини”, “росіяни”, а також “українці”, “українські” з’являються ще штучні назви “карпатороси”, “угророси”, “словакороси”, творці яких сприяли роз’єднанню русинів, послужили причиною непорозумінь серед русинів у справі визначення своєї національної приналежності. Крім національної назви, на північних схилах Карпат була популярна локальна етнографічна назва “лемки”, що порівняно найменше дратувала керівні кола Польщі, з явною недовірою відносилися до національної назви “русини”, зокрема до новітньої “українці”.

Уперше назву “лемки” запровадив в історію і літературу Й.Левицький у передмові до власного “Граматики” (1831). Надалі цю назву використовували О. Сторонський, В. Хиляк та інші. Свою етнографічну територію русини -лемки, а потім також їхні сусіди, почали називати Лемківщиною.

В 14-16 ст. територія Лемківщина, була в абсолютній більшості заселена українцями. До кінця 16 ст. сформувалася сучасна лемківська говірка (діалект української мови) і закріпилася в тих межах, які проіснували до 1946. У церковному відношенні Лемківщина належала до Перемиської єпархії, а більшість населення були греко-католиками. Віддалене розміщення краю, відсутність українських міст і національної інтелігенції зумовили слабкий національно-культурний зв’язок між Лемківщиною та іншими українськими етнічними землями (перш за все Галичиною та Наддніпрянською Україною), утруднювало поширення українських національно-політичних течій. На поч. 20 ст. провідною течією у суспільно-політичному житті Лемківщині було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві православні священики (Максим Сандович, Ігнатій Гудима, Яков Медвецький, Дімітрій Хиляк, Даміян Вендзілович та ін.). Український національний рух почав розвиватися з кінця 19 — поч. 20 ст. Основними його осередками стали міста Новий Санч і Сянік (або Сянок).

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

Перша світова війна принесла багато страждань лемкам. Були повністю розорені окремі села, багато селян загинуло на війні. За симпатії лемків до східнослов’янських народів австрійські влади вивезли з Лемківщини понад три тисячі інтелігенції і селян у Талергофський концентраційний табір, де кілька сотень лемків загинуло.

Розпад Австро-Угорської монархії в 1918 р. посприяв боротьбі поневолених народів за самовизначення. Така боротьба розгорнулася і на Лемківщині. Серед провідних діячів українського національного руху на Лемківщині були В. Хиляк, П.Ліницький, В. Яворський, В.Кубійович, М. Дороцький, О. і В. Константиновичі, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич таін. Після розвалу Австро-Угорщини у східній частині Лемківщині було проголошено Східно-лемківську республіку (або Команецьку республіку), яка в 1918-1919 творила Сяніцький комісаріат Західно-Української Народної Республіки з центром у с. Команчі (гол. П. Шпилька) і в серед, лютого 1919 була ліквідована польськими військами. Одночасно у західній частині Лемківщини було проголошено “Лемковсько-Руську Республику (або Флоринська республіка, «столиця» — село Флорінка), яка мала виразно проросійську орієнтацію. Її русофильске керівництво (Ярослав Качмарчик, Дімітрій Хиляк, Ніколай Громосяк) розглядали варіанти приєднання до Росії, Чехословаччини або створення незалежної держави. Так само як і Східно-Лемківська, Лемківсько-Руська республіка була анексована Польщею.

Після падіння ЗУНР варшавський уряд, намагаючись послабити розвиток національного руху, підтримував москвофільську течію і прагнув перетворити лемків у окрему регіональну групу з польською національною свідомістю. В той же час мав місце перехід значної частини лемків з унії до православ’я. З метою розколу українського руху на Лемківщині у 1934 році край було відділено від Перемиської єпархії і створено окрему Лемківську Апостольську Адміністратуру з русофільською ієрархією. В 1920—1930-х рр. польський уряд, проводячи на Лемківщині політику полонізації, намагався ліквідувати українське шкільництво, забороняв українські періодичні видання, закрив майже всі читальні «Просвіти», ув’язнював або висиляв національне свідомих українців. На противагу польській політиці в краю у Львові була створена лемківська комісія, яка займалася веденням культурно-освітньої роботи серед населення Лемківщини В 1934-1939 у Львові видавалися газети «Наш Лемко» (ред. П. Смериканич, пізніше Ю. Тарнович) та «Бібліотека Лемківщини», що розповсюджувалися як в Галичині так і на Лемківщині. З метою допомоги лемківсько-українському рухові в США у 1936 була створена Організація Оборони Лемківщини.

У порівняно кращих умовах проживали лемки в Чехословаччині (включаючи дійсну теперішню Закарпатську область). Тут існували “руські” (українські) школи, товариства, літературні об’єднання, освітні і культурні центри.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Чергові випробування на долю Лемківщини припадають на період Другої світової війни.

Нацисти заарештували і знищили кращих синів і дочок Лемківщини. У своїй людиноненависницькій антислов’янській політиці намагалися “вигрібати вогонь з печі” руками самих же слов’ян, зокрема українців. У таємному меморандумі до Гітлера його заступник Гімлер радив фюреру, що для успішного проведення “расової селекції”, на Сході варто культивувати серед українців більше окремих націй – “русинів”, “малоросів”, “карпаторосів”, “лемків”, “бойків”, “гуцулів” і т.і., нацьковувати їх одна на одну. Це та ж сама практика, яку пізніше запозичить радянська влада, коли на цих теренах буде встановлено “диктатуру рад”.

Разом з тим, у роки ДСВ український культурно-освітній рух на Лемківщині набув деякого пожвавлення. Було засновано ряд українських середніх шкіл, учительська семінарія, Українське Освітнє Товариство тощо. Після зайняття Лемківщини радянськими військами в 1945, польські бойовики Армії Крайової вбили ряд лідерів українського національного руху, а в деяких районах знищили цілі села. Нестерпну ситуацію створило націоналістичне польське підпілля – постійні залякування, убивства, грабежі. Відмовлення від “добровільного” переселення призвело до насильницького виселення, тобто до депортації.

ОПЕРАЦІЯ “ВІСЛА”

Події 1944-1947 р.р. значною мірою послабили історичну єдність лемків.

Внаслідок укладення радянсько-польського договору 1945 року та договору про польсько-радянський кордон (від 16 серпня 1945) територія північної Лемківщини була остаточно передана Польщі. На підставі укладених договорів в 1945-46 проходив взаємний обмін населення у прикордонних районах, у тому числі на Лемківщині. Переселення українців з їхніх етнічних земель, зокрема Лемківщини, мало за підписаними угодами проводитися на добровільних засадах, однак в більшості випадків воно відбувалось під адміністративним тиском органів влади примусово і з застосуванням сили, що незабаром набуло характеру етноциду, який отримав назву “Операція “Вісла”. Якщо в 1939 році на території Лемківщини проживало 160 тис., українців, то внаслідок злочинних переселенських акцій 1946—1947 Лемківщина залишилася без корінних жителів. Масовим депортаціям українського населення з Лемківщини протидіяла Українська Повстанська Армія, яка здійснювала активні бойові операції у цьому районі в 1944-1947 роках. Жителі Лемківщини були розселені по всій території Польщі, в основному, у північні та західні районах держави. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей.

Лише в кінці 1950-х років частині корінного населення Лемківщини було дозволено повернутися на Лемківщину. Поступово налагоджувалось і українське культурно-освітнє життя у краю. При Головному правлінні Українському Суспільно-Культурному Товаристві (створене 1956) у Польщі діяла секція лемківської культури, з 1957 видавалося «Лемківське Слово» як додаток до тижневика «Наше Слово». З 1983 на Лемківщині (в с.Ждиня) проводиться щорічний фольклорно-етнографічний фестиваль “Лемківська Ватра”. З 1990 року у краї створено Обєднання лемків, діє Лемківська секція при Об’єднанні українців Польщі.

На основі матеріалів сайту www.ethnos.lemky.com, www.lemko.org, Вікіпедія (стаття “Лемківщина”)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *