ТАЛЕРГОФ

Я й сама довгий час вважала Талергоф чимось на зразок “російської Голгофи”, не надто уявляючи собі, про що там, властиво, йшлося, і де саме той Талергоф знаходився. Аж поки журналіст і славіст з австрійського міста Ґрац Гервіг Геллер не написав у 2005 році статтю про Талергоф, доступно розۥяснивши, що таке “Талергоф”  не тільки австрійцям, але й росіянам та українцям. Після того, як цивілізовані австрійці з жахом дізналися, як їхні земляки звозили в околиці Ґраца тисячі русинів-українців, яких з різних причин підозрювали в прихильності до Росії, в москвофільстві, і, оскільки табірної інфрастурктури створено не було, вивантажували інтернованих просто посеред поля, яке сьогодні стало четвертим за розміром австрійським аеропортом. Так у полі  вони, студенти, селяни, священики, жінки, діти, старі, і прожили перші місяці, не просто в антисанітарних, а в нелюдських умовах.  Дизентерія, епідемія тифу, холера, масова смерть стали логічним результатом табірного життя.

Після першої журналістської інформації до справи беруться історики: з’являється досить ретельне дослідження молодої історик Ніколь-Мелані Ґолль. Вона розвінчує міт Першої світової як “чистої” війни, пише натомість, цитуючи офіційні архівні матеріали, про воєнну істерію, шпигуноманію, шибениці просто на вулицях або ж розстріли без суду і слідства. Жертвами були переважно русини, бо ж від них  з острахом очікували лояльності або навіть симпатії до росіян.  Зрештою, як пише автор в одній з приміток до тексту статті: “Москвофільні або проправославні настрої, які справді багато-де панували, були нерідко результатом локальних негараздів або ж географічної близькості до Росії. Москвофільні центри з’являлися поблизу кордону, в сільських місцевостях з особливо слабкою інфраструктурою, де й контроль державних служб був цілком незначним”. Щоправда потугу москвофільних позицій тоді значно перебільшували. Набагато частіше люди потрапляли під підозру москвофільства за якесь необережно промовлене слово чи газету російською мовою або ж – через родинні зв’язки. Так родина мого діда Юліана Редька, яку аж ніяк не назвеш москвофілами, змушена була виїхати в час Першої світової до Ростова через кореспонденцію зі стрийком, котрий мешкав десь у Петербурзі.

Стаття Ґолль потрапляє до рук міського радника в справах культури Ґраца Карла-Гайнца Герпера, і він, вражений історією невинних жертв, які до того ж, були громадянами однієї з ним історичної батьківщини, вирішує встановити меморіальну таблицю для вшанування пам’яті талергофців.

Ідея доволі швидко знайшла практичне втілення. Коли в 2007-2008 роках на посаді міського писаря Ґраца був Назар Гончар (1964-2009), він виявив у архівах дату смерті свого прадіда, котрого родина вважала зниклим безвісти у Першій світовій війні. Прадід Василь Новак помер у віці 54 роки від тифу 2 січня 1915 року в цісарсько-королівському таборі для цивільних інтернованих Талергоф. Для меморіальної таблиці вирішено було скористатися поетичними рядками Назара Гончара, які могли б емоційно висловити стан сучасної людини, для якої Талергоф не вкладається в уявлення міжлюдських взаємин. Таку візію тексту таблиці мали керівник міського управління культури др. Петер Ґрабенсберґер та керівник бюро IHAG (Internationales Haus der Autoren Graz) маґ. Макс Ауфішер. Саме Ауфішерові, знаному австрійському фотомитцеві, належить дизайн меморіальної таблиці. Він спроектував таблицю, помістивши її на тло з простих дерев’яних дощок, покликаних символізувати табірне життя. Для тексту меморіальної таблиці використано цитати з двох поетичних текстів Назара Гончара:

мати наглість не зауважити / чим наділена чим обділена / кожна жива людина / божа убога дитина...” і “я вами засмучено-змучений / змушений / руки вгору / здіймати...”. Тексти перекладено німецькою та англійською мовами, зрештою весь текст таблиці – тримовний. Окрім поетичних рядків та короткої історії віднайдення слідів одного з тисяч інтернованих, таблиця дає кожному зацікавленому  загальну інформацію  про табір:

До 1918 року україномовних східнослов’янських жителів Австро-Угорської монархії[*] офіційно позначали “рутенцями”. На 1910 рік у Східній Галичині (територія  сьогоднішньої південно-східної Польщі і Західної України) проживало 3,2 мільйони русинів, як тодішні рутенці-українці самі себе називали. Коронний край Галичина на крайньому сході монархії був чи не найубогішою провінцією Австро-Угорщини.

З 1914 року, в процесі розбурханих настроїв на східному фронті, русинів нерідко підозрювали у москвофільстві і проголошували зрадниками батьківщини. Їх, хоча вони й були підданими Австро-Угорщини, на підставі доволі сумнівних підозр, а часто й цілком без вини винних, у нелюдських умовах вивозили з Галичини у тил монархії.

Цісарсько-королівський табір для цивільних інтернованих Талергоф влаштували на краю летовища недалеко від Ґраца. Спершу інтернованим не було навіть де ночувати, і перший час вони, в умовах суворого нагляду, спали під голим небом. Та навіть після спорудження табірних бараків ситуація не поліпшилася, адже, внаслідок переповненості табору, санітарно-гігієнічні умови тут були незадовільними, що стало підґрунтям для епідемічного поширення тифу і холери. Жертвами цих хвороб стали 1767 русинів – чоловіків, жінок та дітей.

Від 1914 до 1917 року в австро-угорському таборі для цивільних інтернованих побувало близько 30 тисяч русинів-українців. 1917 року, за наказом цісаря Карла І, через відсутність правових підстав табір закрили.

З 1937 року  тлінні останки померлих у таборі русинів знайшли вічний спочинок у склепі Фельдкірхенського кладовища неподалік від Ґраца. Надмогильний камінь на єврейському кладовищі Ґрац-Вецельсдорф засвідчує тринадцять єврейських жертв цього табору.

Меморіальну дошку, присвячену “усім цивільним жертвам австро-угорського табору для інтернованих Талергоф біля міста Ґрац”, урочисто відкрили 9 грудня 2010 року неподалік від входу в будівлю аеропорту. На церемонії відкриття були присутні посол України в Австрії Андрій Березний, радник посла України Ірина Лисенко, консул України в Федеральних землях Каринтія та Штирія др. Горст Шумі, почесний консул Республіки Польща в Штирії др. Ґерольд Ортнер, полковник у відставці, легендарна для Ґраца постать Манфред Освальд та інші достойні особи. З промовою виступили директор аеропорту маґ. Ґергард Відман та ініціатор меморіальної таблиці міський радник у справах культури Карл-Гайнц Герпер, і я, як дружина Назара Гончара, зрештою моя бабуся, батькова мати, теж відбула термін у таборі Талергоф, втративши там дитину. Вітер, який завивав над доброю сотнею присутніх на відкритті, разом з тужливими українськими мелодіями, які разом зі своїм колегою грав час до часу на бандоліно музикант Йозеф Фюрпас, додавали дійству меланхолійності й урочистості. Здавалося, то невинні українські душі співають десь у високостях “Ой, верше мій верше…” Зворушливим був виступ школярів місцевої школи, які до тижня Прав людини написали вірші з закликом не порушувати цих прав за жодних обставин. Завершилася церемонія відкриття таблиці покладанням вінка від посольства України в Австрії до склепу на цвинтарі містечка Фельдкірхен, де власне й поховані останки 1767  талергофських вۥязнів.

Христина Назаркевич

www.zaxid.net

* Талергоф, (4 вересня 1914 – 10 травня 1917 рр.) — один із перших у Європі концентраційний табір, закладений австро-угорською владою 4 вересня 1914 р. на початку Першої світової війни в піщаній долині біля підніжжя Альп в районі м. Граца (Штірія). Сюди були депортовані жителі імперії, які симпатизували Росії. До зими 1915 р. в Талергофі не було бараків, люди лежали на землі під відкритим небом у дощ і морози. На початку війни з Росією військова влада Австро-Угорщини під враженням невдач на фронті і в атмосфері воєнного психозу і терору (десятки українців повішено), інтернувала до табору жителів Галичини та Буковини. До арештів спричинилася адміністративна влада, що в Галичині була майже повністю в руках поляків, на Буковині в румунів, які використали нагоду для ослаблення українського руху. Тому в Талергофі, крім осіб москвофільської орієнтації, потрапило чимало національно свідомих українців. Табір був закритий 10 травня 1917 р. під тиском світової громадськості після смерті Франца Йосипа останнім австро-угорським імператором Карлом І

У кін. 1914 в Талергофі було бл. 8 000 в’язнів, у листопаді 1916 — 2 717 (у тому ч. 85% українців; 76% селян, 7% греко-католицьких священників); від 1914 до 1916 зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, сваволя адміністрації, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; насправді їх було більше; лише між 17 січня і 31 березня 1915 померло 524 особи). Під тиском громадської думки в кін. 1917 табір у Талергофі ліквідовано.

По війні москвофільські кола в Галичині створили культ мартирології москвофілів у Талергофі («Талергофські з’їзди» 1928 і 1934, «Талергофські збірники» тощо).

За матеріалами Вікіпедії (стаття “Талегроф”)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *