ЛЕМКІВ КРАЙ

Дідизна Никифора й Антонича

Починати мандрівку варто зі сторони Кракова, заїхавши спочатку до містечка Криниці. В польській свідомості це гірськолижний курорт, тому часто, аби відрізнити її від іншої Криниці, що над Балтикою, можна почути місцеву назву-уточнення “Криніца Ґурска”. А для українців це справжній центр Західної Лемківщини, з двома церквами та музеєм художника-при­мі­ти­віста Никифора (Епіфанія) Дровняка. В Криниці неодмінно треба скуштувати цілющої мінералки “Криничанка” та сфотографуватися з бронзовим Никифором. Якщо десь з-під поли вам тут-таки пропонуватимуть купити витвір “самого” Дровняка, не погоджуйтесь: хоч за своє життя один із найвідоміших у світі лемків створив тисячі малюнків, кількість підробок “під Никифора” давно перевершила можливості однієї людини. Ліпше вже придбати кілька листівок або ж альбом репродукцій.

На захід від Криниці, вже під Татрами, лежать чотири найдальші села, заселені колись українцями – Шляхтовська Русь. Виїхавши з Криниці у східному напрямку, потрапимо в гості до лемків Горлицького повіту. В деяких тутешніх селах – Ганчова, Кункова, Гладишів – лемків більше, ніж поляків. У Горлицях діє греко-католицький монастир сестер василіянок та Руська бурса, в якій лемківських дітей навчають рідного слова. А села, розкидані на південь від повітового центру, зацікавлюють характерними лемківськими церквами з прибудованою попереду дзвіницею, вищою від власне храму. Приміром, у селі Лосє є тридільна церква Різдва Богородиці початку ХІХ ст., де моляться парафіяни як греко- так і римо-католицького віросповідань.

У сусідній Білянці церква Покрови Богородиці приймає вірних трьох обрядів (ще додаються православні). Нещодавно Білянка виборола право на кириличне написання назв при всіх в’їздах, тож приємне здивування мандрівникам із України гарантоване.

У Білянці міститься й осередок Об’єднання лемків. Його голова Стефан Гладик кільканадцять років поспіль організовує найбільший місцевий фестиваль “Лемківська ватра”, святковим епіцентром якого є сільце Ждиня. Окрім того, лемки цього повіту проводять “Кермеш” – фольклорний ярмарок у Вільхівці.

Якщо вам трапиться побувати біля лемківської церкви в будень, не розчаровуйтесь: оглянути її зсередини можна, якщо попросити ключ у людей. Дадуть без проблем, бо сакральний туризм досить поширений у Європі.

Гідом по селу Лосє та інших навколишніх місцях нам стала місцева лемківська співачка Юлія Дошна, яка радо розповідала про ще збережені хижі (див. словничок) і колишню корчму, де нині Центр лемківської культури. Пані Юлія, зокрема, розповіла Тижню, що Лосє, знане в минулому з тутешнього промислу мазярів, було чи не найбагатшим на всій Лемковині.

До видатних людей цього повіту віднесемо й поета Богдана-Ігоря Антонича, який народився в селі Новиця. Тут спорудили йому пам’ятник, зберігся будинок, де він з’явився на світ. У цьому ж селі щотравня проходять театральні зустрічі INNOWICA, організовані братством греко-католицької молоді. Цьогоріч до Новиці збирається їхати Театр ім. Леся Курбаса зі Львова.

Діє в Новиці й товариство каменярів “Магурич” (назва походить від бескидської гори ­Магура. – Ред.), що займається реставрацією лемківських цвинтарів; його керівник Шимон Моджеєвський розповідає нам про особливості місцевих хрестів, капличок та надгробків.

У невеличкому селі Волівець мешкає відомий польський письменник Анджей Стасюк та його дружина Моніка Шнайдерман. Стасюк проміняв столичний гамір Варшави на затишну провінцію й не шкодує. Бо тут набагато ближче відчувається центр Європи – ось за кордоном Словаччина, а проїхавши ще півдня машиною, потрапляєш до Чехії, Австрії, Угорщини, Румунії, України – залежно від обраного напряму. Цей-таки Волівець – батьківщина українського дисидента Миколи Горбаля, депортованого в 1945 році разом із батьками на Тернопільщину.

“Індіанці” з Бескиду

Центральна Лемковина – околиці Дуклі, оспіваної Антоничем: “народився Бог на санях в лемківськім містечку Дукля”. Якщо поїхати від Дуклі на північ, потрапляємо в острів “замішанців” (таку назву для тутешніх лемків вимислили науковці-етнографи). Тепер це осередок зеленого туризму посеред скель і потічків.

На південний схід від Дуклі під словацьким кордоном сховалося село Зиндранова. Цікаве воно Музеєм лемківської культури, створеним ентузіастом Теодором Ґочем та його сином Богданом. Окрім зразків народної культури (передусім хати-хижі, яка дісталася Теодорові від прадіда), в ньому є садиба гірських євреїв та циганська кузня. В Зиндрановій зібрано так звану лемківську стіну плачу, яка складається з хрестів дерев’яних церков, зруйнованих під час воєн та вигнань. У селі на Купальські свята відбувається фестиваль “Від Русаль до Яна”, своєрідна увертюра до “Лемківської ватри”, котра зазвичай проходить наприкінці липня. Фестивальною фішкою, щоправда, не зовсім легальною, стала “кропка” – діетиловий ефір, який лемки почали вживати від часів Першої світової війни.

Просування Лемківщиною на схід приводить нас до села Команча. Може, ця назва, подібна до північноамериканської, та деякі елементи національного одягу (приміром, чуга) й стали причиною жартів про місцевих “індіанців”. Тутешня дерев’яна церква, яка згоріла кілька років тому й зараз її відновлюють коштом Євросоюзу, є зразком східнолемківського типу храмів. Також подібні церкви побачимо на північ від Команчі – в селах Щавне, Турянське, Репедь і Морохів. Неподалік від Морохова у 1946 році польські комуністичні карателі знищили село Завадка Морохівська. Навколо цвинтаря – лише луки та здичавілі сади.

Княжий град

Історичний центр Східної Лемківщини місто Сянок – одне з найкрасивіших на всьому польсько-українському пограниччі. Обвитий срібнолентим Сяном, цей давній град розкинувся біля підніжжя гір. Як і більшість міст на цих змішаних теренах, до середини ХХ ст. Сянок був триетнічним – там жили українці, поляки та євреї. Римо-католики пишаються монастирем францисканців XVII ст., окрасою якого є Ікона Сяноцької Богородиці. Українці вказують на дві церкви – дерев’яну греко-католицьку Вознесіння Господнього, нині костел у східній частині Сянока, та православну Св. Трійці. При церкві діє хор “Ірмос”, відомий усій українській діаспорі в Польщі, керує ним самовіддана їмосць Мар’яна Яра.

Гордістю Сянока є готичний замок XIV ст., збудований на місці давнього руського городища (перша згадка про Сянок – із 1150 року). Нині в замку вернісаж карпатської ікони, де презентовано більш ніж 220 образів періоду XV–ХХ ст, зібраних по напівзруйнованих церквах у польських Карпатах. Левова їх частина – лемківські.

Поруч, буквально за Сяном, – Етнографічний парк, найбільший у Польщі музей просто неба (скансен). Три чверті експозиції присвячено українським етнографічним групам – лемкам, бойкам і долинянам. Музейні перлини народної архітектури та побуту були зібрані в надзвичайно важких умовах комуністичної Польщі, коли сама згадка про спадщину українців у пересічних поляків асоціювалася з “посібництвом” українським націоналістам. Такі люди, як Єжи Тур, Александр Рибіцький перебороли шалений чиновницький спротив, щоб у 1958 році перенести сюди занедбані церкви з Росолина, з Грязьової, з Ріпок.

Похід Сяноцьким скансеном є нагодою відчути різницю між лемками й бойками: в перших хижі довгі, з усіма господарськими спорудами під одним дахом, у других халупи маленькі.

Бойківські церкви тридільні, покриті ламаними ромбоподібними дахами, лемківські натомість характерні масивною дзвіницею з похилими стінами до самої землі, прибудованою до церкви або ж розташованою неподалік. Лемківські народні строї більш яскраві. Бойківський одяг простіший, проте з багатою вишивкою.

Лемковину, звісно, можна відвідувати й зі сходу на захід. Тоді дорогу від Сянока до Криниці вам освічуватиме призахідне сонце, сонце лемків.

Роман КАБАЧІЙ, Український тиждень

Передрук з сайту www.ut.net.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *