Русини Закарпаття: хто ми? За матеріалами наукової конференції в Ужгороді, 21 жовтня 2012

Участь у конференції взяли історики, філологи і політологи. Головував на ній голова Закарпатської обласної організації Всеукраїнського “Товариства “Лемківщина” Василь Мулеса. Першим із доповіддю виступив директор Інституту українознавства ім. І.Крипячкевича НАН України Микола Литвин. Беручи для прикладу акції, що проводилися радянським урядом у стосунку до українців в Польщі, історик показав наскільки масштабною і жорстокою може бути політика денаціоналізації. М.Литвин поділив депортаційні процеси, що проводилися щодо українців, на три періоди: 1) жовтень 1944 – липень 1945, 2) вересень 1945 – листопад 1946 і 3) квітень 1947 – липень 1947. Якщо перший етап мав більш-менш добровільний характер, то наступні два були виключно насильницькими. Не погоджується науковець із поширеною серед польських істориків думкою про те, що операція “Вісла” була наслідком діяльності УПА на теренах Закерзоння, адже на початок 1947 року після проведених попередніх етапів виселення на цій території залишилося надзвичайно мало населення, яке б могло надавати підтримку повстанцям. За загальними підрахунками в результаті переселенчих акцій з крайньо західних українських етнічних земель було депортовано 700 тис. українців.

Політичні аспекти феномену русинства проаналізували проректор Ужгородського університету історик Роман Офіцинський, професор Ужгородського університету історик Сергій Федака, а також голова Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань Софія Федина. Загально відомо, що до XX ст. поняття “українець” вживалося нечасто. Натомість загальновживаною і більш популярною серед українців була самоназва “русин”, що бере свій початок з часів Київської Русі і вказувала на історичну спадковість українського народу. Проте багатовіковий період його бездержавності призвів до того, що сюзерен – Російська імперія, а після Радянський Союз – “привласнили” історію Русі, позбавивши українців підстав самоідентифікації, що в подальшому була адаптована як першоджерело російської державності. З цього часу «руський» почав помилково ототожнюватись з «русским» або «російським», тоді як українці з подачі їхніх недругів перетворилися з «русинів» на «малоросів» та «хохлів». Ось чому розрізняти окремо українців та русинів є помилковим, адже в обох випадках мова йде про один і той ж народ.

Натомість усі розмови довкола русинства в Україні сьогодні є ніщо інше як спекулятивні спроби відродити фантоми минулого. Протиставлення «русинського» «українському» є штучною спробою продемонструвати відмінність, якої насправді не існує. На конференції відзначалося, що сучасний русинський рух носить номенклатурний характер і не має під собою фолько-етнографічної чи культурно-освітньої основи, а лише політичну. Часто він використовується місцевою владою для уявного тиску на центральні органи влади, особливо у виборчий період, з метою отримання певних преференцій. Русинський рух є маргінальним, підігрівається ззовні і його діяльність спрямована назовні. Всі русинські школи (а на Закарпатті їх 30) насправді діють фіктивно, в більшості випадків це лише факультативи в українських освітніх закладах. Також постало питання, чому конференція під дивною назвою “Геноцид русинів на території України” проводилася на території Російської Федерації, в Ростові-на-Дону, і чому українська влада жодним чином не реагує на ці політичні процеси. Крім цього науковці серйозно задумалися над наслідками, які може мати наступний перепис населення в Україні, адже у запропонованій анкеті не розмежовуються поняття національної і етнічної приналежності, що за цих обставин поставить перед великою кількістю жителів Закарпаття абсурдне запитання: хто ж він – українець чи русин?

На конференції також виступила кандидат філологічних наук, доцент Ужгородського університету Ірина Філак, що порівняла риси так званої русинської із рисами української мови. Результати дослідження показали, що з 40 фонетичних рис, притаманних українській мові, 32 риси характерні в тому числі і для русинської, що підкреслює приналежність говору Закарпаття до української мови. Серед таких рис зокрема ікавізм, наявність нового звуку на місці подовженого “о” (часто “у”, а на Закарпатті “ю”), повноголосся (слова молоко, ворота, болото), перехід звуку “ч” в “ж” та інші.

Підсумовуючи, наукова конференція в Ужгороді вказала на прогалини в дослідженні історії і культури Закарпаття, які використовуються політиками у своїх цілях, а також на незрілу свідомість жителів, які легко піддаються маніпуляціям ззовні.

Назар РАДЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *