ЛЕМКИ: ТРАГЕДІЯ В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ

Травень 1945 року, коли антигітлерівська коаліція раділа довгоочікуваній перемозі над фашизмом, для лемків — однієї з бічних гілок українського народу, які близько півтори тисячі років жили на західних схилах Карпат, приніс такі чорні дні, яких вони не знали за всю свою історію.

Вперше вони не орали, не засівали власних полів. Глибокий сум огорнув душу. Лемківщина стала схожа на великий цвинтар, на якому поховано не лише минуле, а й сподівання на майбутнє. Але світові до того було байдуже. Уже кілька місяців по всіх лемківських селах ходили уповноважені владою агітатори і закликали людей переїхати до Радянської України, до своїх братів. Агітація була своєрідна: і пряником, і батогом. Але переважна маса вагалася, чимало категорично відмовлялось. Та психологічний тиск був такий сильний, що встояти проти нього було немож­ливо, і все частіше чулося: і той дав згоду, і той, і той… хата від хати, село від села недалеко, чутки поширювалися швидко. Здавалось, не ли­ше від танення снігу в горах ставали ііовіїоводнішими потічки, а й від людських сліз. І досі не можна однозначно відповісти: що це — переселення чи депортація? Формально — є заява, написана тремтячою рукою. Фактично — душевний супротив, безсиля перед владою.

Нелегке було життя лемків. Мало було багатих, тому й рідко зустрічались розкішні будівлі. Але й бідаків серед них теж було неба­гато. Сім’ї мали, як правило, ділянки землі, а інколи й ліси, які годували і людей, і їх живність. Все необхідне для життя лемки здобували тяжкою працею. Рівнини майже немає, самі крутосхили, на які треба було завозити гній, а потім звозити збіжжя. Щороку доводилося очищати грунт від наступаючого зверху лісу, а також від каміння, що постійно виорювалося на поверхню. А земля — суміш глини, піску й щебеню, жовто-сіра, розсипчаста, як перестояне вапно. В кожному селі на видному місці церква, а також школа, хата-читальпя.

Навколо сіл — гори й пагорби, вічнозелені ліси. В низинах —швидкоплинні річечки з прозорою крижаною водою. І в нашому селі Злоць-кому, і в інших з-під землі б’ють джерела мінеральної води — щави. її слід по землі позначений рудим кольором — окисленим залізом.

Куди б не кинув зір – барвисті краєвиди. Правда, лемкам ніколи було милуватися такими звичними пейзажами. Потім не раз вони поставатимуть перед очима, вкриються туманом, але ніколи не щезнуть з пам’яті…

Десь у середині травня 1945 року вози, завантажені нехитрим лемківським майном, потягнулись до Нового Сончу. Люди йшли за возами і так — кілометрів з п’ятдесят. А на схід їхали військові ешелони з солдатами і технікою переможців.

У моїй дитячій пам’яті глибоко вкарбувалися враження від сумних і розпачливих облич мами і тата. Такі ж вирази мали і інші. Про це мені нагадала під час зустрічі у Злоцькому пані Данута Крамковська — дочка вчительки-польки, яку прислали до села замість вчителя-українця. Вона згадала, як один із наших злоччан за ніч збігав з Нового Сончу до села, щоб ще раз побачити рідні місця, ще раз попрощатися з ними, а на ранок вже був біля родини, яка очікувала на завантаження до вагонів.

« — Я не можу забути того випадку, — крізь сльози мовила пані Дануся. — Моя мама вас любила і я вас люблю.»

… Товарняки стали нашою домівкою на кілька тижнів.

Дорога була важкою, гнітила душу невідомість. Куди приїдемо? І ще десятки запитань і ніякої відповіді, самі здогади й припущення.

І ось нарешті одного червневого ранку поїзд загнали на запасну колію, по обидва боки від якої тягнулися неозорі степи, залиті промінням яскравого сонця. Станція Новоукраїнка Кіровоградської області. Такі ж поїзди з лемками прибували до Запорізької, Донецької, Херсонської, Полтавської та інших областей, розсіваючи горян по незвичних для них степових просторах.

Зате земля — як вакса, чорна і масна. Здається, палицю встроми в неї, поливай водою, і зазеленіє. «То ж як можна було допустити голод на такому багатстві?» — лише дивувалися лемки, які знали з газет про голод 1932 – 1933 років…

Розподіл по селах був тривалий. По три – п’ять родин поселялись в одному селі. Вільних хат не було, то підселяли до господарів. На нашусім’ю з восьми осіб дісталась одна кімната. І досі не збагну, як ми у ній розміщувались. Привезене майно порозтикували у хліві, в закутках подвір’я. Крадіжки в цей час процвітали, то наш скарб швидко щезає. Добре, що не вкрали корів і воза.

Невдовзі дорослі пішли працювати, а ми, діти, пасли корів, коня, який ще тоді у пас був, розриваючи землю, вибирали картоплю, щоб було їсти. Ділянку картоплі на колгоспному полі нам виділили спеціально. Рятувало нас також молоко, частину якого ще продавали, щоб купити необхідне.

Робота, якої ніколи не боявся лемко, найбільше псувала настрій. Працюй за нарядом, невідомо за яку плату, за яким виміром і для кого. А закінчиш роботу — знову нічого свого: ні двора, ні хати. Обіцяний рай все більше ставав пеклом. Навіть місцеві жителі, які називали нас поляками, не могли збагнути, чому ми зірвалися з насиджених місць і кинули якір у чужих краях… Лемківське коріння ніяк не хотіло заглиблюватись в степові чорноземи.

Батьки, побувавши в інших селах, де були наші односельчани, як і ті, прийняли рішення шукати своїх, що осіли в Західній Україні. Це було не раптове рішення, воно визрівало у тому принизливому стані, в якому ми опинились. Та не лише ми. Бо майже всі лемки, привезені до східної чи південної України, не знайшли тут своєї батьківщини ні в прямому, ні в переносному значенні. І цілком закономірно, що, залишивши собі найбільш необхідне, лемківські вози, запряжені коровами, потягнулись на захід. І мій батько більше двох тижнів відмірював сотні кілометрів, поки не дістався до села Жуково (потім Жовтневе), що поблизу Тернополя, куди ми з мамою приїхали товарняками значно раніше. Тут були наші односельці, тут була природа, хоч чимось схожа на Лемківщину.

З думою про гори,

Рідну Лемківщину

В степу придніпровім

Ти навік спочинув.

Так написано на могилі мого дядька, похованого в селі Мар’янському Дніпропетровської області. Думаю, що таку епітафію можна було б вибити на десятках тисяч могил лемків старшого покоління, відірваних від землі, що їх породила.

Василь КОВАЛЬЧУК

Передрук з сайту www.krayani.lemko-centre.org

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *