ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ: РОЗМОВА З ТЕОДОРОМ ПИРЕНЕМ

П.Т. Там нас тримали два і пів місяця. Потім тот Поляк признався, же втікализме од бавора. Поліця до того бавора зателефонувала і він по нас приїхав. Знову працувализме в того бавора. Але товди юж од баворив заберано люди до Франциі для копаня окопів і він нас там дав. І так ми нашлися аж під Парижом. Там нам юж навет істи не давали. Копализме окопи через два тижні. Єдной ночи надлетіли американьски самольоти і так бомбардували якби зо вшитких сторин нараз били перуни, вибух за вибухом. Повтікали вшитки Німці і робітники што копали окопи. Втічеме деси на захід, а ту несподівано затримує нас якисий мундурови, бо чув, же ми бесідували по польски. Довідувався, што ми заєдни і деси нас провадит. Провадив нас хибаль з кільометр. Коли зме ся затримали, то там било юж повно американьского війска. Почалися вивідувати, одкаль ми, где і штозме робили? А потім ся нас зьвідували, где хцеме іти? Я повів, же хцеме ту зостати, в американьскім війску. Скеровано нас до помаганя при кухні. Там билизме три місяці. Житя там било барз добре. Било то юж деси в стічні в року 1944 на 1945. Німецки війска ся окопали але американе помали пересувалися до переду. Через рику Рен переправилися на понтонах. І так з тим фронтом ішлизме цілий час. Мене приділено до шофера мурина. Я перший раз видів мурина. Він кус знав німецку мову а я знав дост добри і так зме бесідували. Його потім забило і приділено іншого, білого. Так з тима американами дошлизме аж до Берльіна. Билизме іщи в Маґдебурґу як нам повідали, же Руски війска юж зайняли Берлін. Як ми били юж в Берльіні, то там вшитко ся помішало – американе з русскима так, же через три дні панувало організацийно “безкоролівя”. Потім цілу тоту нашу війскову єдностку вицофали до Франциі. Вернули нас до Льотарингіі, деси коло Люксембурга, где мализме юж кошари, для війска і для німецких невільників. Бив там такий довудца Поляк, што добри бесідував по английски. Він бив з армії ґенерала Мачка і товди утворено польский батальон вартовничий, в котрим кус цьвічили, а решту часу пильнувано розмаітих магазинив. Там приймовано вшитких Поляків – розбитків. Мализме умундурованя і таки коротки карабинки. Я їздив там джіпом. Житя там било добре. В тим часі почав єм думати, жеби найти в Аргентині мойого тату. В памяти мав єм адрес і єм написав. Няня нашли в Аргентині і йому повіли же його син пише. Тато одписав. Прийшов од нього лист, а мене одразу ся зьвідуют, чи хочу поїхати до Аргентини? Бив там в нас польский ксьондз, што тіж мав когоси в Аргентині і одразу гварит “єдзєми!” Він барз мя намавляв, жебизме їхали разом. Достав єм тіж лист з Завадки – з дому од мами. То било юж літо 1945 року. Они о виселенях мі нич не написали. Барз мі ся цло за родином, за домом, за риднима горами. По нашім батальоні ходили юж розмаіти аґітатори і намавляли вертати до Польщи. В батальоні неслися чутки, же будут хотіти нас перенести деси до Японії. Оповідано, же хто піде служити до Японії і буде там зо два роки, то буде міг вертати до Америки, бо достане юж обивательство. Інши оповідали, же там американців забивают. До Польщи записалося дост дуже люди. Товди і я записався на поворот до краю. В.М. Повіджте мі, яком дорогом ви верталися?

П.Т. Вертализме через Австрию, Прагу, а потім Цєшин. Ту била польска границя. Било юж літо 1946 року. До Коросна приїхав єм потягом, а моїх двох колегів поїхали аж під Жешів. З Кросна ішов єм піше. Але як ішов ем юж з Дуклі, то спіткав єм Грица Гоноса. Він ішов з мамом. Они мя не пізнали бо я бив в американьскім мундури.

Они мешкали в Завадці, а моя мама била в Тильові. По дорозі оповідали мі, же на Завадку нападают банди. Люди бют і рабуют. Мойого брата на двори положили на столі, били його і поливали водом. Било то в наш Щедрий Вечер. Бив товди барз сильний мороз. Брат з той причини тяжко захворив на запаліня і вмер 1948 року в Шмлярах. Ґонос повідав мі, же в Завадці залишилося лем кілька наших родин, бо майже вшитки виіхали на схід до Росиі. Пришов ем до Завадки і виджу, же Сливка сіно косит. Підходжу до нього, а він в страху, же зас іде якіси мундурови і барз мі ся призерат. Нихто мя не міг познати, навет моя сестра. Вернув єм до мами в Тильові. Ту зараз треба било ся мельдувати на війсковій коменді в Барвінку.
Приходжу, а ту такий поручник Яворскі до мене з криком – “стуй на бачносьць”. Я одповів, же я юж в війску не служу. А він “але маш мундур”. “По цось ту пшиєхал?”, а я на то, “бо мам ту в Тильові маму”. На тим ся скінчило. Вернув єм до Тильови. В осени 1946 року якаси банда обступила Тильову і запалила пару хиж. Яки то били люде, то нихто незнав, бо бесідували по польски і по украінски. Сховализмеся на поді, а ту юж сусідня хижа ся запалила. Скочилизме з того поду до якісой ями, а ту юж хтоси лежит. Смотрю, а то мій брат. В тий ямі перечекализме до рана. На другий ден юж не било где мешкати. І товди зас пішлизме з мамом, братом і сестром до Завадки. Там мешкализме до червця 1947 року. В Завадці мешкали юж польски осадники в хижах, што родини з них виіхали на схід. Били тіж дівчини Польки, з котрима зме ся навет колеґували. Било то деси в маю. В селі била якиса маївка – така сільска потаньцивка. Пішлизме з тима дівчатми на тоту забаву. Ідемо в гору селом, а ту іде війско. Ґонос мі гварит – “знаш што, я мам в кишени кус дулярив”, я му на то – “та ідме скоро до нас”. Пришлизме та сховализмеся на стрих. Він зняв тот тлумачок і пхає деси під кички. Я мишлю собі – холера, та як спалят хижу то і тото пропаде, дуляри ся спалят. В хижи били мама. Лямпа ся юж сьвітила бо то било вечором. Через шпару виджу як до хижи входит війсковий поручник І до мами “ґдзє синове?” Мама по польски не знала і му повідат “не знам пане”. Пороззерався по хижи і зауважив, же на клинку вісіло моє війскове убраня. Взяв тото убраня – мундур і вишов з хижи. Товди якоси ся тото утишило. Смотриме за нима, а они – вшитко тото війско пішло на Волю, где мали штаб.Але на другий ден рано війско оточило юж ціле село і почали арештувати мужчин. Забрали мене, Німчика, Семана Кирпана. Кобилька Василь, Ґалайду, так же назберали хибаль з десятох хлопів. Мали фурманки, та на кожду фурманку дали по єдним з нас арештуваних, а по боках ішло війско, бо хотіли людям – Полякам показати, же то они везут пойманих бандеровцув. Вивезли нас на Волю до їх штабу в школі. Там мене першого взяли до середини. Смотрю, а там сідит тот поручник што мі вчера забрав мундур. Він до мене з криком – “повєдз ілє бандеровцув там вчорой било?” А я на то гварю – “пан поручнік лєпєй вє, бо відзе, же пан поручнік муй мундур забрал” (Тот мій мундур вісів там на вішаку). А він до мене – “мільч смаркачу” і замірився мене вдарити, але ся встримал. Повів до адютанта – “випровадзіць го!”. Виходиме, а хлопи ся збвідуют – “што ся стало?” Я ім оповів. Вишов адютант і крикнув – “вшисци до дому!” Тот поручник хибаль ся вистрашив, же я познав свій мундур. Приділили нам єдну фурманку, яков вернулизме домів. Довго ем думав над тим чого він ся мене зьвідував – іле там било бандеровцув? Виходит на то, же польскє війско, як іх самим било вигідно – раз війско удавало “бандеровцув” то зас на одміну, било реґулярним польским війском. Деси внет, бо на початк червця, знову війско обступило Тильову і заповіли, жеби до полудня ся спакувати, бо вшитких нас вивезут на захід. Зогнали люди на торговицю в Дуклі, а потім вивозили до потягу на стацю в Коросьні. Тим транспортом доіхализме до Любіня Леґніцкого.
В.М. Як стe находилися на заході?
П.Т. Там в Любіню то юж люде ся спотикали, на ринку, то єден од другого ся довідував где хто єст. Так находилизмеся в цілим повіті, бо на порушаня ся в границях повіту, не треба било жадного позволіня, але як дахто хотів перенестися з родином, то юж мусів ся мельдувати в Любіню. До Маломіц перенюс єм ся в 1949 році. В Маломіцах бив Руский колхоз. Они мали барз дуже землі і найлішпи доми. Як хотів ес заняти даяку хату, то найперше треба било справу “опити” з Рускима, бо польска адміністраця в Любіні в тих справах не мала нич до бесіди і права.

В.М. А як запознали сто ся зо женом?
П.Т. Моя жена єст з Тильови, але ми разом ходили до школи іщи в Завадці. Ходив єм з ньом де третьой і четвертей кляси. Перед війном в нас учительом бив Фучила. То бив наш чловек. Він бив майором з польской армії. З мойом женом він бив якисом дальшом родином. Тот научитель Фучила поїхав до Россиі разом з нашима людми. В часі війни то юж били в нас украінски научителе.
В.М. А коли приіхалисте до Маломіц, то там іщи били Німці?
П.Т. Так, били. Але незнам чи мали юж польскє обивательство. Били там юж осадники зо сходу. Они позаймували по Німцях найліпши ґаздівки. Німцям, як їх виселяно, не позволено ничого забрати, лем валізку до рук. Залишане цйле майно припадало осадникови польскому. По Німцях залишалися ґаздивки з худобов, свинями, лахами, меблями і машинами. Перед нашим приїздом ходили там розмаіти шабровники і дуже ружности повивозили до центральной Польщи. Оженив єм ся юж в Маломіцах дня 5 червня 1949 року. Весіля одбивалося в домі Швагли в Маломіцях. Товди били два весіля, бо женився Васенда з єднов сестром, а я з другом. Шлюб брализме в костелі в Любіню.
В.М. А як то ся стало, же вернулисте в гори?
П.Т. Так мене, як ті мою жену, барз тягло до своїх сторин. Мі за горами ся цло бо я барс наши гори люблю. Як єм робив в Любіню в фабриці фортепянив, то там робили таки “райди – туристични”, прогульки де Шклярской Поремби в Судетах, то я старався все там поїхати, бо мя там до гір штоси тягло.

Але з фабрики фортепянив пішов єм робити урядником до Повітовой Ради Народовой /Староства/. В тий ПРН працював єм понад рик часу где заприязнив єм ся з пшеводничонцим той ПРН Плашковским. Він мене полюбив. До Польщи він рееміґрувал з Франциі, где мешкав в Парижу. Але іщи перше перед шлюбом хотів єм іти на офіцерску школу. Зложив єм поданя і може би мя прийняли, лем зашкодив мі в тих старанях з Уряду Безпеки неякий Бараняк за то, же в анкеті я не написав жем бив в американьскім війску, а тот Бараняк о тим знав і длятого мя не прийняли. Плашковски знав одкаль я походжу. Я його попросив о таке папіря, жебим міг назад вернути в гори. Він деси написав в тий справі, а мі дав таке потрибне позволіня. Поїхав єм сам. Хотів ем видіти як там товди било, а жена осталася на заході. Приїхав єм до єй сестри Гані, котра не била виселена, бо єй муж мав американьскє обивательство. Розознав єм як там єст і вернув назад на захід. Оповів єм жені і постановили зме там вернути. Било то іщи в 1954 році. Взяв єм роботу в Тильові в колхозі яко бриґадзіста. Робив ем поміри на приклад хто кілько скосив і облічав ем робочоднивки. Настав юж рик 1956. Пришло писмо з Повітовой Ради Народовой з Кросна, жеби дахто поїхав до Варшави на перший Украінський Зїзд. Люде вибрали мене на делегата. Але ту в Тиляві не барз любив мене комендант поліциі і гдекотри Поляки але я єм нич тим ся не переймував. Они хотіли в колхозі красти, робити сьвіндлі, а мене ся кус бояли бо я з нима в тим не тримав. Єдного разу так барз ляло, же вода через кички перетікала нам до хижи. Пішов єм на дах, жеби поправити. Впав єм з того даху і зламав в кістці ногу, тай наложили мі ґіпс. Мам тоту ногу в ґіпсі, а ту листонош приносит мі писмо з Повітовой Ради, же мам ся винести на захід одкаль єм пришов. Дали мі на то 2-години часу. Мій тато тіж бив в Тильові, бо вернув з Арґентини в 1949 році і ту йому нич не могли зробити. Так тато гварит, ідеме оба до Варшави. Пішлизме до Центрального Комітету Партії. Ввошли зме до якисого бюра і там оповіли пошто зме приїхали. Оповів ем вшитко о собі гдем робив і где роблю. Зараз казали мі тото описати. Вшитко єм описав. Приїхализме домів, а на другий ден приїхала якиса коміся з воєвудского Комітету з Жешова і Повітовой Ради з Кросна. Позьвідувалися люди в селі о мене і по двох днях пришов урядник з Повітовой Ради з Кросна і мене перепрашав, же то якяси помилка і же то непорозумліня. Од того часу дали мі спокій. Але за пару днів треба било їхати до Варшави на тот зїзд. Поїхав єм перше до Кросна, бо там збералися вшитки делегати. Зобрали нас і повідают – “ви сє нє буйцє і мувцє вшистком правдe”. Потім до Жешова, а ту юж велика гостина. Давали істи і пити. Я сой кус підпив та ім гварю – “як то єст? Тераз даєцє єсьць і піць і кажецє Українe будоваць, а пшедтем білісьцє вшисткіх, же хцом будоваць Украiне?” А они мі одповіли – “чеба там забєраць ґлос і мувіць, же нам сє стала кшивда. То нє ми єстесьми вінні”. Завезли нас до той Варшави. Што ся там діяло, то іщи до тепер трудно оповісти як люде ім там вшитко вигорнули за нашу кривду. Я там не заберал голосу, бо тилько било таких што хотілтся виповісти, же не старчило часу.
В.М. Я читав, же товди українці потрибували Лемків, жеби їх використати.
П.Т. Та Поляки юж тепер не уважат Лемків яко Лемків. По війні іщи яко Русине – Русіні, а потім юж яко бандеровци – украіньци. Юж тото заникло. Тепер юж приходят зо сходу, орґанізуют тоти “Ватри”, юж єст вимїиа культуральна медже Польщом а Украіном.
В.М. Читав єм, же в 1958 році Лемко-Союз вислав до Польщи делегацю двох мужчин і єдну жінку яко делегацю Петра Гардого. Ходило о якису поміч. О збудуваия на Лемківщині двох сел і шпиталя для Лемків.
П.Т. Тота далеґаця може і била, але я о тим нe чув і тих справ не знам. Я лем чув в Америці, же оии там їздили, же ставляли справу, жеби наши люде могли вертати, але то не дало результатів бо то і клєр і Поляки хотіли винищити тот наш нарид і такий ціль дальше мают. То юж заникат і хибаль заникне.
В.М. Ви колисте виіхали до Америки?
П.Т. В 1964 році. 25 мая билизме юж на мiсци з цілом родином. Найперше до Монтреалю а потім до Америки. Плинулизме польским “Баторим”
В.М. Дорогу сами сто собі оплатили?
П.Т. Так, я сам оплатив. Мав єм в Тильові господарку. Вшитко єм випродав. Хижу єм зоставив. Там тепер в ній сідит сестри дівка. Продал єм поле і сплатив пожичку. Ґаздивку мав єм велику але не било кому мі помагати ани грошами, ани при ґаздуваню.
В.М. Верниймо до тих часив, коли заберано вас до Німец.
П.Т. З нашой родини визначили до Німец мойого брата, але він бив хвори на ногу і не міг поїхати. Потім мою сестру, бо я бив наймолодши. Поїхав єм до Кракова з том думком, же мя вернут домів, бо єм за молоди. Але де там. Заладували до вагонив і повезли аж до Встфаліі. Товди од нас поїхало 6-ро. То бив контингент наложени на село, кілько молодежи має вислати на примусови роботи. Жолтис визначав з котрих родин і хто має їхати. В Завадці било так, же з дому Німці забрали хлопа аж до Австриі. Він одтамаль втюк і пришов на піше домів. Товди шолтис замельдував, же тот вернув і він мусів ся укривати. Німці його вхопили і вислали до ляґрив. Вернув юж без здоровля і внет вмер. До Німец заберали зараз, як лем Німці до нас пришли. На початку гдекотри ішли навет охотничо і тоти приїжджали на урльоп, але не барз хотіли там вертати а навет ся укривали. Потім то юж бил накладани контингент на кажде село.
В.М. Чи в бавора тіж били Руски?
П.Т. Ніт, таких пленних там не било. Як Американе збомбардували фабрику што била не далеко од поля мойого бавора, то товди земля била змішана з желізом і Німці привезли до роботи прятати тото русских, але били то власовці што тримали з Гітлєром. Їх тримали на льотнисках при обслузі. Але они тіж стриляли до американских самольотив. Таке правдиве пленне війско то Німці тримали в ляґрах і іх брали до роботи під земльом. Потім до таких найгірших робіт то керували Італіянців, бо іх по одверненю ся од Німців трактувано гірше як руских. Они вмерали як мухи.
В.М. Хотівбим іщи знати, чи билисте на весілю моїх родичів?
П.Т. Знам, же ся женили в 1948 році – хибаль в Домброві Ґурни. На весілю єм не бив.
В.М. Чи зналисте Кухтив в Маломіцах?
П.Т. Знам їх од початку. Они з Королика, іхали в другім транспорті. В Маломіцах били Кроличане: Вислоцки і Кухта а также Петроньчак. Мешкали также роднни з Тильови, Завадки Риманівской і Гирови. З Завадки бив Челак а з Гирови Герейчаки. В Маломіцах при тих русских то наши люде также кус скористали. Там од них можна било достати і поле і з поля. Они мали барз дуже цибулі, то наши люде могли собі набрати кілко лем хотіли. Але все треба било мати водку.
В.М. В Маломіцах било льотниско, чисте тім ходили?
П.Т. Ходилизме там косити траву па сіно. Єдного разу як єм пішов там косити з татом то затримав нас вартовник – стой, ви куда!? Я му повідам, же траву косити бо старшина нам позволив, тай нас пустив, накосилизме повний віз як прилетів якіси лейтнант тай до нас – “а йоб вашу мать, што ви здес дєлаетє хто вам разрешил? Сейчас удерай бо вас растреляю. Удерай!” Мусілизме з том травом скоро з льотниска втікати. Они там мали якиси підземни бункри, подибни як в Ряшівці. Там цілий поізд міг віхати під землю. Німці маля там велики бази. З тима русскима мализме дуже втіхи, на приклад: мав я моторик, то они приходили і ся зьвідували – чи нада тєбя масло? Яке масло до мотора? – а то они так назбівали оливу. Оджеж пережилизме розмаіти трудни часи. Там до гір юж хибаль наши люде не вернут. Там осілися Поляки і они не будут хотіли наших люди там назад допустити. За наших часив то там бив порядок. Кожди кусок поля там бив загосподаровани – заорани, а того поля било мало то люде часто для побільшеня поля під управи – карчували кряки а часто также вирубували і ліс, виривали кориня для побільшиня управи. Тепер там вшитко заросло, йема юж ягід малин, черниц, боривок /яфир/, а навет гриби не роснут. Вшитко дико позарастало. Теперишня польска владза як тиж осадники не виказуют належного господарованя, а правовити власники той землі – насильно переселени бідуют в колхозах, позбавлени всяких прав до прадідивской землі. З нашой Лемківщини створено дику пустиню. Масово позникали села, хати церкви і хрести. Для маскуваня того варварства перед сьвітом, творится дичижняни лісови парки, терени полюваня на зьвірину для панив польских і чужих і з што кращих наших сіл – творится водни заливи. Лемківски виселенці і дальше сут позбавлени всяких прав до вшиткого свойого якє силом ім одобраного. До розрахунку чи до рекомпесад, Полаки не дают одповіди навет на скарги. Польска держава і єй адміністраця винятково строго пильнуют лем того, аби нацйонально переселени Лемки чи Українці, не мали можности повернутися на своє чи взагалі на Лемківщину. Тимчасом наши гори дальше дико зарастают, творится дика пустиня ліси втратили свою назву, бо вшитко вартісне дерево вирубано. Наш нарід ся розлетів по цілим сьвіті, єст розбити. Розбили нас і розшмарили. Также тоти што на Україні, также не мают можливости повернути, а навет одвиджати свої родинни могили.

В.М. А чи в вас били землі храбіого?
П.Т. Барз дуже землі мали греко-католицки попи. Они мали добри газдивки. В Завадці Риманівский греко-католицким ксєндзом бив Житяньски. Він мав так велику ґаздивку, же аж заздрист брала. А люде йому іщи зносили розмаітости в тим сьвіжи хліб – паски, а він вшитко приймував і тим кормив свині. Нарид бив утримувани в такім зацофаню. В Завадці Риманівский як змер таки бідни селянин, то його жені ксьондз казав продати корову, бо інакша погребу не одправит і го не поховат. То били страшни визисківаче.
В.М. Чи в вас тіж переходили на православіє?
П.Т. В нас, в Зазадці Риманівский не било православя. В Тельові било. Люде переходили бо ся бунтували. В Канаді тіж сут ніби таки сами попи, але не таки як тоти украінски, же лем давай, давай і все мало.

В.М. Чи Завадка Риманивска істніє яко село?
П.Т. Істніє. Там Поляки поставили собі хібаль зо 12 хат – тоти од Кросна бо тоти од Любатови то повтікали. Они били страшни дзяди. Робили по Лемках, а потім по нашім вигнаню то вшитко вишабрували, витяли ліси і вивезли. Ліси так оголотили з дерева же з той причини по нашім вигнаню то рики і потоки повисихали бо неє в них води.
Жаль мі наших гір, наших сторин, наших Карпат. Жаль мі, же так розбили наш нарид.
В.М. Дякую вам, же сте згодилися оповісти про своє житя і житя Лемків.

Записане в грудни, 1997-го року.

Спілкувався Владек МАКСИМОВИЧ

Передрук з www.lemko.org

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *