ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ: РОЗМОВА З МАРІЄЮ ГРАНИЧНОЮ

М. Чи унияцка церков тіж мала плебанію?
М.М. Не лем плебанію, бо унятска церков мала барз дуже землі, по єдний і по другій стороні села. То била найліпша земля в селі. Унияцкий ксьондз мав корови, коні і інше. Мав кухарки і слугів, што му робили на тим поли. Як дахто мав женитися – як люде оповідали, то мусів іти тому греко-католицкому ксендзу рубати дирва, ризати січку і інши роботи робити. А то вшитко іщи перед шлюбом і перед запозідами шлубниа, а также як іщи заповіди. Заповіди шлюбни в церквах оголошано през три неділі – заповід перша, друга і третя. За каждом заповідьом ксьондз визначав женюхови іншу нову роботу.
В.М. Я чув, же тих униятских ксендзив люде не любили головно за то, же они барз з люди здерали.
М.М. З оповіданя знаю, же тоти ксєнжа брали од люди за вшитко, а за погриб /похорон/ навет остатню корову. Головно зато в нас так назад переходили люде на православія, бо тоти ксєнжа православни за послугу повідали – “дай тилько, на кілько тебе стати.”
В.М. Знам, же зосталисте сиротом. Чи дашто памятате з похорону свойой мами?
М.М. Тяжко мі буде о тим оповідати. Мама мі вмерла як єм мала 7 років. Поховав Іх сьзященник православни. В Гирові бил єден цментір. Побільшили його – додало землі і тоти православни люде били ховани на тим новім цминтарним місци.

В.М. Хтоси з нешой родини єст поховани коло церкви, не памятате хто?
М.М. Памятам. То била мойой братовой мама. Називалася Ораз Ксеня. То било в війну підчас фронту, не било товди навет труни лем так єй поховали без труни. Она походила з сусіднього села, зо Мшани. Била оддана за чловека з Гирови. Потім як єй муж помер, то оддалася за Ораза Микиту і з ним мала 4-ро діти – двох синив і дві дівчини. Найстарша дівка єст женом мойого брата Ваня.
В.М. А як то било іщи в Гирові, чи ваш найстарший брат провадив господарство?
М.М. Моя мама залишилася вдовом. Мала 5-ро діти: Штефан, Анця, Ваньо, Павел і я. Она вшитки тоти діти разом ховала. Потім пришов час, же Штефан ся оженив, а в селі перепроваджено комасацю ґрунтив і дали людям поле в едним місци. Товди дуже люди перенеслося на кольонію там, где достали поле і там ся будували. Мама дали Штефайови війно а также дали му добру землю, бо повідали, же давно тому там били ґрунти храбйого, од котрого Гранични подібно тоту землю собі купив. Тота земля називалася Делівка. Ми мали юж нову хату а в ній мализме красни креденс і шафи. То юж не била курна хижа, а лем новочесна хата.

В.М. Чи памятате як називалися інши землі так як Делівка?
М.М. Так, памятам. Коли пришла комасаця, то ми мали до того часу землю в 3-ох місьцях: пазивалися Рокитини /там побудувався Штефан – потім ся там звало до Вигона/, Маґура і Мочивиска. До Маґури називали в сторону од Дуклі, а Мочивиска в сторону Мисцови. Од половини села там юж била дорога до Мисцови. Обі церкви стояли на середині села.
В.М. Чи ваш тато помер перше од мами?
М.М. Я не дуже памятам бо єм била мала. Знам, же тато хворив. Ходила єм з мамо до ліса зберати ягоди і татови приносилам.
В.М. Чи ваш тато тіж бил в Америці?
М.М. Хибаль бил. Але як мама померла, то товди юж били на своїм Штефан і Анця. Лишився Ваньо, Павльо і я. По смерти мами Ваньо внет оженився до Ораза і залишилизмеся лем во двоє з Павльом. Мализме дост велику ґаздивку і великий сад.
В.М. Повіджте іщи дашто о Гировянах, где хто в селі мешкал по ліві і по праві сторони села.
М.М. Наша хижа мала нумер 2. Наш сусід називався Іван Соха. Третя хижа то ся гварило до Гука Штефана. Дуже било таких назвиск што інакше ся незивали, а інакше іх прозивали, на приклад називався Пихач(?), а звалн до писарки, Навроцки, а називали до павроцика. Він там мешкат до топер, як люде приходят навет з Америки то він отворят церков бо ма ключ. Він там міг залишитися, бо як по війні повернул з Німец, то оженився з Польком і зато його не виганяли.
В.М. Дальши назвиска. А где мешкали Герейчаки?
М.М. Герейчаки мешкали праві на другім кінци села. Моя сестра ся видала – як го називаи – до Сидора, а він називався Ораз.
В.М. Ваньо як ся женил, то било юж за Німців?
М.М. Так. Били юж пімці але фронту іщи не било. Як мама померла то брат Павльо пішов на службу до Мшани до Париляка. То била для нас якиса далека родина, бо Парилякову ми назизали бабцьом. Як тота бабця вмерла, то Павльо пришов домів з той служби по року часу, бо достав перепуклину з тяжкого двиганя а бив молоди. По бабці Павльо достав і приніс перину. На тоту перепуклину лежав в Дукли в шпиталю. Потім іщи кілька раз брали го до Дуклі на баданя. Юж товди Німці заберали нашу молодіж на примусови роботи і його тиж хотіли взяти. Хибаль з пят раз го заберали, але все го вертали. Потім як кус виздоровів, то як го взяли, то не вернув аж по війні. В 1950 році пішов з Австриі до Англіі, а в 1964 році приїхав до нас до Маломіц, але юж з Америки где мешкат од 1960 року.

В.М. Яко повна сирота бо без тата і мами, понадто молода бо неповнолітня, ви также били змушени іти на службу до люди аби утриматися при житю. Коли пішлисте на сліжбу, до кого і што сте там мусіли робити?
М.М. Я била в дома при Ваню аж до самого фронту. Они діти не мали бо чогоси їм вмерали. Я їм помагалам то корови пасти, то на поли робити. Як надишов фронт, то пішла єм з худобом до Рокитин. Одтамаль юж николи до хижи єм не вернула, бо кулі падали, хижи горили і де хто міг то втікав. Пішлизме до Штефана до його хати на кольонію в сторону Дуклі. Інши люде втікали в другу сторону до Мисцови, крилися по лісах. В берегах робили діри, стинали ялиці і там ховалися разом з худобом і з тим, што зо собом взяли. То юж била осін, бо знам, же копализме бандурки. Як перестали стриляти то ходила русска розвідка і смотрила за Німцями где ся сховали. А потім зас бомбардували. Як ся кус утихло, то зме вернули до Штефана з коровами і заперлизме їх в стайни. Люди било всяди повно, бо вшитки зо села ховалися ближше ліса. Надлетів самольот і почав бомбардувати. Як юж бомби падали, то гвошла єм до такой діри коло пеца што там ся дирва ховало, а бомба в тим часі впала на хижу і она зачала горити. Штефан в тим часі бив в стайни з худобом і як ся хижа запалила, то вилетів зо стайні і зачав кричати – “втікайте бо горит”. Люде oтворили двери і ледво повтікали до потока сховатися, а худоба згорила – впеклася. Як юж хижа згорила, то заз зме повтікали до тих зроблених бункрив. Одтамаль юж не било где піти. Ваньова жена мала тету в Завадці. То била Барна Параска. Била юж осін і зближалася зима. Не било што істи. І товди люде почали ходити до русских, жеби зпід того фронту дагде люди забрали, навет до Росиі. Осіньом копализме людьом бандури за што пяте відро. Привезлизме до Мадараша і так пережилизме зиму. Як пришов фронт в гори, то зо Мшаной на Гирову і околиці стриляли катюшами. Они так вшитко збили, же по ялицях з лісах лем пняки зостали. Не могли Німців одталь вигнати бо Німец ся так міцно усадив там в Мисцові, же вишов аж товди як го русски деси окружили. Медже Гировом а Мисцовом єст велика гора звана Гиривском. В тий горі як Німці ся окопали то далеко вшитко виділи якби з даху. Ту русски і словаки страшні падали. Я сама наочно виділа як єден по другім падав, то ся юж так бояли, же сами до себе стриляли аби не іти на фронт, або через хліб до себе стриляли. Бив в хижи польови шпиталь і лічили ранних. Там розпознавали чи куля зранила го з блиска чи з далека. Чи він сам до себе не стрилив. Як розпознали, же з близка, то того вояка сами застрилили. Люде повтікали з під фронту до Яблониці, до Вороблика. Руски якоси дали транспорт і люде ся заладували на ваґони. То била ціла Гирова, а може і інши села. Била пізна осін 1944 року. Везли нас так, же што кус то потяг ся затримував і до Дніпропетровска їхали ми аж три тижні. Люде голодували. В Дніпропетровску одставили нас на стацню і товди приходили начальники з колхозу і брали по дві – три родини до роботи в колхозі.

Я била з Вньом бо зо Штефалом підчас фронту ми ся деси потратили. Ваньо достав роботу деси в степі. До роботи вій виходив рано а вертав вечором. Братова робила в огороді бо там мали дуже садив, то там робило дуже люди. Мешкализе в колхозні хаті при котри бил садочок. Я в тим дітячім садочку робила – кормилам там 5-ро діти. Там билизме рик часу. Трошки іджиня нам юж товди давали – то кус муки, то кус олію так, же зме не голодували. Але нам за тото ідло одписували і то так, же зме юж переїли за цілий пришлий рик вшитки трудодні. Люде бесідуют “та што будеме істи на пришлий рик?” Якисим чудом Ваньовой жени родина зостала в Гирові. То били Мадараши. Ми довідалися о тим і товди пришла мисель жеби вернути домв. Била то юж осін 1945 року. Як Ваньо ся о тим довідав то не било на нього юж жадной сили. Юж о ничим іншим не мишлів. Пришов домів і гварит – “бер на себе лахи і ідеме домів!” Пішлизме на колей, купив якіси білет. Сілизме на товарови вагони і іхаме на углю, на руді. Ваньо лем ся зьвідав в котру сторону іхат потяг. Як ближше дому – до Польщи, то юж добри. Їхав з нами Михал Ораз і тато і ціла родина Івана Пишника. Тот Пишник чул, же його хата стоіт і хотів ся вернути. По дорозі нападали нас злодіє, але нам юж не мали што забрати. Доїхали зме до Самбора. Товди юж Поляки одталь виіжджали до Польщи, бо там далеко на Україні Поляків не било лем ту при границі. Там в Самбори стояв транспорт з людми. То Ваньо пішов деси до вагона і просив жеби нас взяли. Не повів, же ми втічеме з України лем, же тіж їхаме до Польщи. Достализмеся до того транспорту. Як приїхализме на границу, то юж била контроль. Списували кілько кажда родина має люди. Товди Поляк повів, же він нас не хоче в вагоні – “ідте гет”. Товди розишли зме ся в ружни сторони. Брат, моя братова і я пішлизме поза ваґони, покрилися і чатували, коли потяг рушит. Незнам чи то било в Мостисках, Медиці чи где інде. Тота коміся перешла, а ми на вагонах доіхализме до Жешова. В Жешові на стациі нас зауважила міліця бо билизме барз брудни і з тлумачками. Зараз нас заарештували і замкнули в арешті. Тримали нас три ночи. Мисьлілизме, же нас постриляют. Стігали з нас зознаня. Вивідувалися о вшитко, били нас, а потім одставили до Сянока, жеби зас нас вигнати на схід. Так само поступували з тима людми што вертали з Німец з примусових прац. Не дали ім піти домів в Польщи, лем одразу в вагонах висилали просто на границу і дальше на схід. Нас товди в Сяноку одставили до русских, а мій брат Ванйо гварив нам аби повідати же вертаме з Німец. Руски нас якоси пустили, дали нам перепустку і зас пришлизме до Жешова а потім до Дуклі. В Дукли споткализме Мадараша. Він бив фурманком. Взяв нас і привюз до свойой хижи в Гирові. Било то в осени 1945 року. В тим часі іщи люди виселяли, іщи люде їхали до Росиі з Зиндранови і інших сіл. Як ми вертали, то зме виділи люди в Жешові на стациі, голодних, брудних і в болоті. Пхали іх на схід. Од Мадараша зас ходилизме до люди копати бандурки за 5-те відро і так зме пережили другу зиму. Товди на яр вродився ім син Іван. То твій дворидній брат Іван – Джан Гранични з Нового Йорку. Тота друга фамелия о котри єм повідала, тіж пришла домів. Але в іх хаті мешкала єй сестра. Там ся затримали. Тота сестра била видана за Поляка. Тота сестра пішла до Дуклі на міліцю і замельдувала, же єй сестра вернула з Росиі. Пришла міліця і тоту фамелию заз взяли до Росиі. Пришли также до нас і взяли тіж мойого брата Ваня. Мене не било дома, а братова хвора лежала в лужку то єй лишили, а брата Ваня прилучили до тамтой фамелиі. Називали го украінцом, бандеровцом і робили з ним што хотіли. Деси ся там достав до арештанской кухні і просив, жеби го пустили по жену. Юж незнам, ци го пустили ци сам втюк, але пришов назад до Гирови. А тота друга родина юж пішла назад до Росиі.
В.М. Вернулистеся назад в 1945 році в осени і пережилисте зиму в Гирові. Чи на яр дашто сте сіяли, садили?
М.М. На осени накопализе кус бандурок і якоси юж било. Алє през зиму приходили розмаїти злодіє чи бандити і рабували. Двери все ішла отверати жена, бо жену лей кус побили. Бо як отворив хлоп, то його барз били. Товди забили – постріляли Герейчаків: тата, маму і сестру. Хлопи товди повтікали і ся поховали, бо якби іх нашли то тиж би іх позабивали, на ніч на двери закладализме штабу, але і так треба било отворити. Заберали вшитко што лем било: корову, козу, обутя, одіж. Хижи не палили, хоц тих хиж юж било лем кілька. Мали розмаіти мундури, бо як били позабивани Німці, то з них зберали вшитко – скірні і одіж. Як потім пришли русски, то навет тих Німців не можна било поховати.
В.М. Коли сте пішли з Завадки?, дагде на своє?
М.М. Я з Завадки пішла на яр до села Борек за Кросном. Стаця колейова називалася Єдліче. Одтамаль приходили Поляки по 10-12 возив на Русіни, на наши села і котра хижа ім ся сподобала, то одразу єй розберали, зложили на вози і повезли до себе. Брали тіж наших люди до себе на службу. Люде мусіли іти бо нич не мали до іджиня для себе і для діти.

В.М. В кого сте служили?
М.М. Тот мій ґазда називался Клятка. Мав двоє діти – сина і дівку, жену і маму.
В.М. Што мусілисте там робити?
М.М. Послам на мотузі 3 корови, мав коня, свині, робилам з поли. Треба било і коня випрягти, напоїти. Мала єм товди 15 років. Робилам там цілий рик. Било барз тяжко. Там бив іщи Петро Гарайда і Гринько Нацка з Гирови. Пришла єм потім домів. Што я ту буду робила? Ходилам з Ганьом Герейчаковом на мох. Наносилизме моху на поляну, сушили, а потім просили Поляка, жеби нам тото привюз. Ходилизме по селах і тот мох продавали, бо він надавався до шпар в деревяних домах. Пришов зас Клятки син, жебим знову пішла там служити. Мусіла єм піти, бо інакше не вижию. Не памятам як єм била там довго, бо потим наших люди зас виганяли – товди юж на захід. Але било то деси при кінци мая. Грабалам загороду жеби ліпше трава росла, смотрю, а іде міліцянт. Пришов і повідат – “твуй брат єст в Кросьнє і хце, жебись до неґо пшиєхала, бо людзє ядом на захуд і нєхце це ту зоставіць”. Не забрав мя одразу. Пішла ем на стацю до Єдліча, а од тамаль до Кросна. Нашла єм брата на стациі, коли наших люди юж ладували до вагонив. Били то ваґони крити з дахом.

В.М. Малисте може даяку корову, коня?
М.М. Нич ми не мали, нич ми не везли, бо ми з Росиі вернули з голима руками. Знами їхали вшитки тоти люде, што потім били в Маломіцах. Били то люде з розмаітих сіл, бо тих Руснаків юж не било так дуже, то зобрали їх до Дуклі, а потім пхали до Кросна на стацю бо в Дукли стациі не било. З нами їхав тіж Волошин. А гдекотрих з Барвінка повезли аж до Щеціна. На заході споткализме люди з Завадки, з Мисцови порозшмарюваних по селах по єдни або дві родини. В Любіню наш транспорт поставили на бочницю і там приходили солтиси і виберали з транспорту по єдни або дві родини. Нас взяли де Домброви Ґурной, Кирпанив деси до Сєдлєц, когоси до Осєка. Нам дали хижу таку руїну. Потім як вигнали Німців, а дали їм взяти лем тото што до валізки, то ми пішли до іншой хати, але тіж била она така – биле яка. Ходилизме до роботи до ґаздив Поляків. Ми робили в такого Мачуґи. Робилизме на поли вшитки роботи при жнивах, молочиню, бураках. Потім пішлизме з братовом до роботи в П.Ґ.Р-и /Паньствозе Ґосподарство Рольне/ і там зме робили при бураках. Потім Ваньо купив маленьке теля і з нього виросла корова. Ходилизме молотити зерно і так кус того зерна зме зашпарували, хоц свойой землі зме не мали.

Кухта Михав з Маламіц знав ся з пришлим моїм мужом іщи од давна. Твій тато юж не мав никого в горах і затримався в Кракові. Там робив в якіси фабриці. Робив тіж ризби і тото собі продавав. Як ся прописали з Кухтом, то тато приїхав до Маломіц видіти, як ту люде жиют. Затримався в Вислоцкого, бо і Кухта і Вислоцки били з Кролика. Ми били на ринку, а Вислоцка гварит – “о, попач ілє ту дзевчонт, може бись сє оженів?” А він одповів – “о, тота одна мі ся подабат.” За кілька днів як верталам з роботи в Домброві то виджу перед нашим домом два ровери. Оказалося, же твій тато юж од Кухти не вернув до Кракова, лем пішов до роботи до фірми “Одбудова” в Льубіні. Я гварю братови же я не піду домів бо ішлам з поля боса і брудна. Пішлам до сусіда Мачуґи і аж потім домів. Братова повіла, же то бив наш чловек. Потім іщи приїжджав і повів, же ся хоче оженити. Я не била іщи до того готова бо билам іщи молодом дівчином а до того не малам родичів, не било кому покерувати і ничого єм для себе не мала. Але зме ся поженили.
В.М. Чи било яке весіля?
М.М. Весіля зме не робили, бо не мализме ани гроши ани ннчого. Так люде поскладалися і била така не велика гостина. Било то в Домброві Ґурни. Тато мав в Маломіцях кус знайомих, та іх попросив. За дружбу бил Петро Кобилка а за дружку Марися Кухтова, тепер Бобер. Вуйцьо, тот з Тильови, привюз іх на возі з Маломіц. Шлюб брализме в Домброві в костелі. Тато робив на Одбудові з Юрковским Антком з Тильови. Перенеслизмеся до Любіна до хати, где не било ани пеца, ани мебля. Не мализме ани горця, ани миски. Потім нашлизме мешканя на улиці Ґлембока і там зме мешкали. Так зачинализме наше житя.
В.М. Я вродився з вересни 1949 року, а Ганя в 1953. Чи то било в Любіню чи в Маломіцах?
М.М. Обоє вродилистеся в Любіню, в тим маленькім шпитали.
В.М. З Любіна сте ся перенесли до Маломіц?
М.М. Тато потім юж ме робив з Одбудові, лем пішол до роботи до фабрики Фортепянив в Любіню. Там довідалися, же тато то жезьбяж і взяли го робити головки до рижних інструментив. До Маломіц перепеслизмеся в 1949 році до Кірпанки. Тато робив а П.Ґ.Р.-и в Меломіцах, бив там стельмахом. Памятам же тато зробив для кєровника цілу нову брічку. Але він глядав місьця для себе, для свойого фаху в котрим бив барз добри – хотів ризбити. Пішол деси до Вроцлавя ци до Варшазиі до “Продімексу”, бо хотів ризбити і продавати. Як там пришов і показав кілька штук свойой ризби, то зараз ся його зьвідали яку скінчил школу? А він в тим фаху ризбярскіи формальной школи не мав. Притим зараз ся го вивідували одкаль вій походит? І хибаль тото головно затяжило – його нацйональве походжиня, же го до того інтересу не прийняли. Потім сам деси ся порозуміл і приходили писма з замавляньом кілько має зробити тих ризбених тереликів, палиц і інших виробів – кажди мав свою назву. Тато робив різби, я чистила і він тото висилав также до Америки і мализме заплату. То била трудна робота бо треба било острим паперьом чистити і барз пальці боліли.
В.М. Чи то било в Осеку?
М.М. Так, в Осєку. Приходили помагати і Герейчакова Ганка і інши але притим не барз хотіли робити, бо то била трудна робота.

В.М. Я мамо памятам же як ходив єм до школи до Любіна (1960?), то мешкализме в Осеку.
М.М. Так, але ми там довго не мешкали. Пришов до нас Федош і повіл же Пільіхіевіч продає свою хату, а ми не мали гроши, жеби єй купити. Мали зме єдно паця /свиню/. Тато пішов і якоси ся добесідував так, же продали зме тоту свиню і дали на тоту хату задаток. Але Пільіхіевіч оголосив, же продає і товди било юж веце купців і давали вижшу ціну як била згоджена з татом. Тато йому товди повіл як дахто тобі дає вижшу ціну, то я ти дам таку саму, але повідж правду. Не памятам юж о яку суму гроши ходило. То било в осени 1960 року. До того дому било 4 гектари поля. Поле тото зме обсіяли так, же робилизме на поли і при ризбі. О тим часі наши люде в Америці понаходили своїх ту на заході в Польщи, а гдекотри юж зачали виїжджати до Америки. В 1939 році на виізд записалися Кухти і Бобриха (Марися Кухта), хоц Бобриха виіхала скорше од Кухтив. Марися Кухтова – дівка Михала, поіхала сама і Василь сам – кожде осибно. А потім Ваньо, Ірка, тато і мама. Хтоси твому татови гварив, жеби ся тіж до Америки записав. А тато му повіл же він там не ма жадной родини. Тато споткал ся на дорозі зо Стефаном Пилипом, бо Пилип працувал в Повітовім Заряді Публичних Дориг. Бил там повітовим дроґоміщом. Надзорювал і керувал роботами. Пилип тіж гварил, жеби ся тато записал. А внет довідализмеся, же уйко Павел – мій брат пішов до Анґлиі і там бив кілька років, а потім писав до дальшой родини в Пенсильваніі, жеби го взяла до Америки, бо знал, же дома в горах юж не ма никого. Виїхав там, дакус поробив але сталой роботи тиж не мал. Потім Сикоряк з Бруклина взял го до роботи на Лол Стріті. Там достал роботу і там робил аж до пенсиі. Тато ся зареєстрував. Потім як Бобриха їхала до Америки, то я єй дала адрес до уйка Павля. Она наш адрес йому переказала і так зме ся порозуміли. Ми написали чи би нас не взяв до Америки, чи би нам не вислав папери. Уйко хотіл приїхати до Польщи і видіти як ми жиєме і што маме. І приїхав. То било в 1964 році, на 4 місяці перед нашим одіздом на м/с “Стефан Батори” до Монтреалю. Приїхав і гварит: ґаздивку мате, діти мате, то не єст вам зьлі. А ми чогоси хотіли їхати до Америки. Гварив, же якбизме їхали то жебизме хату не продавали, бо якби треба било ся вернути, то жеби било где. Але ми хату мусіли продати, бо подорож хотіли зме оплатити польскима грошами. Боялизмеся дакого пустити до хати, бо і потім міг би нас не пустити якби треба било вернути. Од уйка Пазля пришов лист, же вироблят нам запрошиня і інши папери. Як тато всял тот лист до рук, то так ся вистрашив – як гварив, же аж му волося на голові стояли. Хоц то наразі бил лем лист. Повілизме же хату продавати юж не будеме. Хотів єй купити Федак. Він мал в Америці брата і написал до нього чи би му не поміг. Брат ся згодив і обіцял заплатити нам в Америці, як ми там доїхаме. Мало то бити 1,000 долярив. Подорож “Баторим” оплатилизие своіма грошами яки мализме з ризбярства. Юж в Америці його брат приїхав до нас з Чікаґо і нам зиплатил – виписал чек на тоти гроши і іщи якіси процент нам додав і било того понад тисяч доляив.
В.М. Тепер мамо вернемеся іщи до Гирови. Оповіджте мі о своїй мамі – одкаль походили і з якого села?
М.М. Моя мама вродилася в Гирові. Мама била од Лаца. То била така велика родина Лацив. Вшитки пішли на схід. Они мешкали в горишнім кінци села. Бабця походила з Мшани. Моя мама називалася Пелягія Лац і вишла за муж за Теодора Граничного і називалася юж Гранична. Одкаль походив дідо то я не знам. Памятам як спотикалася родина при церкви, то Гировяне все запрашали родину з інших сіл до себе на обід. Тота православна церков згорила і згорили вшитки метрики та і моя. Тепер старши люде пишут до Гирови бо там мешкат єден мисцовян і він іде до Коросна і їм тоти метрики винайдує.
В.М. Повіджте мі іщи хто з ваших братив і сестер жиє, а хто помер?
М.М. На Україні померла сестра Ганя – незнам в котрим році. Помер брат Штефан і брат Ваньо з Осєка. Брат Штефан мав дві дівки А кілько ся му іщи вродило на сході то не знам. Сестра Ганя як їхали до Росиі то мала дві дочки. Била оддана за Павля Ораза з Гирови. Єй дівки то Марися і Євка. Они били деси далеко на Україні за Днепропетровском, а потім вшитки втікали ближше домів, ближше Польщи і затрималися в Самбори. Як вертали з Украіни, то ішли дорогом а не потягом. Він провадив корову. Не знати як ся стало, же го подибно переїхало авто. Але там так било, же і за козу могли тя забити. По його смерти вродився їм іщи хлопец.

В.М. Вас било пятеро, чи так?
М.М. Тик Штефан, Ганя, Ванйо, Павел і Марися. Штефан бил найстарши а я наймолодша. Так нас по сьвіті розогнали, же єдни сут поховани на українскі земли на сході, други на землях понімецких в Польщи, я нашлася ту аж в Америці. Лем мої предки зостали в наших горах, в свої земли.

Записане в грудни, 1997-го року.

Спілкувався Владек МАКСИМОВИЧ

Передрук з www.lemko.org

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *