Справа двох аркушів паперу

Це стосувалося, як підказує Я. Барна, також жителів села Довгого. Директор державного сільського господарства (пол. PGR), яке управляло землею в залишених місцевостях, щойно пізніше помітив: у документах не записано, що державне господарство є власником землі. Відтак виявилося, що не було основи, на якій держава взагалі могла б прийняти ґрунт у свою власність. «І тоді почали шукати власників, щоб вирішити ці справи», – підказує парох з Горлиць. У польській пресі було надруковане офіційне повідомлення (з перерахуванням усіх дотеперішніх власників землі, яких вивезено в Україну й на західні землі), була описана справа і повідомлялося, що їм треба буде з’явитися в суд. До того часу колишні жителі зовсім ні про що не знали.

– Ми особисто навіть не почали б клопотатися про повернення майна, але справа вийшла на яв саме 1992 р., коли староство в Горлицях звернулося до нас, щоб ми переказали їм терен, – розповідає А. Барна.
У першу чергу Державні ліси (ДЛ), які управляли землею, звернулися до суду, щоб їм переказати ці ґрунти, оскільки вони стільки часу ними розпоряджаються й піклуються, отож арґументували, що на тій основі вони є вже їхніми власниками. Здебільшого ґрунти колишніх жителів села поросли вже лісами, але родини не думали віддавати своє і подали апеляцію.
– Керівництво Державних лісів зорієнтувалося, що нас не позбавлено майна, через що підприємство займає територію, яка їй юридично не належить, – твердить Я. Барна.
Для сім’ї Барни та інших родин почалася дорога через суди, яка тривала більше як десять років. З горлицького суду, який відхилив позов ДЛ, справа потрапила до Районного суду м. Новий Санч. Коли там відхилено позов, ДЛ звернулися до Найвищого суду у Варшаві, але цей суд став на боці колишніх жителів.
– Адже ж ми добровільно не залишали свого. А тепер виходить, що оскільки тоді не встигли нас позбавити майна, то ми через це ніби маємо тепер усе віддати, всього зректися, бо, як говорять, вони вже так довго управляють землею, що вона їм належить, – дивується А. Барна.
Для нього і його братів усе завершилося 2008 р., рідна земля надалі залишилася в їхніх руках.
– Це тривало довго, але я ніколи навіть не подумав, щоб припинити боротьбу, не хотів зректися свого, – каже А. Барна. Вже після завершення судових справ власники звернулися з проханням вписати їхні ґрунти до поземельних книг (пол. ksiąg wieczystych) – і від того часу платять уже земельний податок за свою землю. Щоправда, до цього дійшли також справи, пов’язані з геодезією, адже у 60-ті рр. змінено номери ділянок і треба було встановити попередній стан. Але це вже інша проблема.
– Вона також кус нагматвана, бо тепер ми маємо кус проблему з витиченням цього в терені. Це вже справа співпраці з чиновниками на місці, – говорить Я. Барна. Головне, що А. Барна з братами мав судовий документ, за яким міг посвідчити, що є спадкоємцем, а тому – власником ґрунтів.
Дехто щойно через багато років довідався, що надалі є власником своєї землі, лісів на рідній Лемківщині. Але в більшості випадків буває так, що колишні власники вже померли, а спадкоємцями можуть бути онуки, які спочатку мусять між собою вирішити спадкові справи, адже треба все довести судовим шляхом. Сьогодні лишилося ще кілька родин, які борються за власну землю, але через відсутність відповідних документів не всі можуть дійти до кінця справи. Часу їм на це лишилося небагато, бо невдовзі минає 20 років – а саме такий термін вони отримали, щоб довести, чия це земля.
Нерідко можна почути, що Акція «Вісла» триває надалі. Але говориться здебільшого про асиміляцію, про те, що кількісно нас стає щораз менше… Однак у випадку села Чорного в колишніх його жителів через 65 років хочуть відібрати невідібране раніше майно, тому можна сказати, що вони переживають Операцію «Вісла» вдруге, адже мусять боротися, щоб їх ще раз не виселили зі своєї землі.
Павло Лоза

«Наше слово» №18, 29 квітня 2012 року

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *