П’ять запитань для лемка

Мова чи говірка?

За мовою українці зі сходу ніколи не впізнають у лемках із заходу Польщі своїх єдинокровних братів. Бо лемки жили на прикордонні українських, польських і словацьких земель у карпатському Низькому Бескиді. Називали себе русинами, але східні сусіди, русини-бойки, прозвали їх лемками за часте вживання частки «лем» (лише, тільки). Лемківська говірка — несподівана суміш давньоруських, польських, словацьких слів з обов’язковим наголосом на передостанньому складі. Передати її графічно людина з Наддніпрянщини, як на мене, не зможе. Взагалі до лемків у Польщу варто їхати тільки задля того, щоб їх послухати. В Україні такого, на жаль, уже не почуєш навіть в Тернопільській області, де лемків живе найбільше.

Запитувала у багатьох лемків, чому не розмовляють українською літературною мовою. Мені відповідали, що батьки спілкувалися з ними лемківською, а не українською, тому літературну вони розуміють не повністю. Популярна фраза: «Поки наші батьки навчилися б української, то ми вже давно би сполонізувалися». Тут слід уточнити, що за часів Польщі на Лемківщині вчили дітей за лемківськими букварями, а не за українськими абетками. Намагалися ті букварі поширити навіть далі на Галичину. Але там селяни протестували, не пускали дітей до школи. А лемкам якось не пасувало критикувати свою мову, хоча досі згадують, що той буквар був нашпигований польськими словами.

[…]

Lemkivshchyna_Map

Там, на Лемковині, ще й досі живій

Отже, ймовірно, що формування Лемківщини як українського етнокультурного регіону відбулося щойно у XV—XVI ст., коли цю територію охопила хвиля сільської колонізації на волоському праві, пристосованому до умов господарювання у гірських околицях, де основою було випасання овець, а хліборобство мало спочатку лише допоміжну роль. Усупереч твердженням деяких публіцистів, котрі намагаються всякими способами відокремити Лемківщину від українського етнокультурного простору, основний демографічний потенціал цієї колонізаційної хвилі складали не етнічні волохи (румуни) чи інші гірські племена, мандруючи з Балканів (нібито щойно згодом якимсь чудодійним способом «рутенізовані»), але українська стихія, яка вбирала в себе різні сторонні впливи. З іншого боку, відстороненість Лемківщини, втиснутої вузьким клином поміж польські та словацькі оселі, сприяла консервуванню культурних і мовних архаїзмів.

[…]

Ми памятаємо. Йосафат Коциловський (1876-1947), Анна Драган (1903-1986), Павло Стефанівський (1932) та Павло Федак (1945)

У цей день – 3 березня – на Лемківщині народилися такі знакові постаті як Йосафат КОЦИЛОВСЬКИЙ, Анна ДРАГАН, Павло СТЕФАНІВСЬКИЙ та Павло ФЕДАК.

* * *

3 березня 1876 року у селі Пакошівка Сяноцького повіту народився Йосафат КОЦИЛОВСЬКИЙ (1876 – 1947) – єпископ Української греко-католицької церкви, мученик (2001).

Здобув теологічну освіту у Львові, Римі (1907) та Відні. Отримав звання доктора теології та філософії. У 1915-1916 роках був директором української духовної семінарії, а згодом призначений віце-ректором і професором богослов’я Духовної семінарії в Станіславові.