ДО ПИТАННЯ ПОЛІТИЧНОГО РУСИНСТВА

Доводиться розпочати цю статтю з нагадування написаного нами ще 1995 року1: етнологічна наука, і не тільки в Україні, визнає русинів Закарпаття субетнічною групою українського народу. На Закарпатті етнічне самоусвідомлення корінних жителів краю значно відставало від таких процесів у Наддніпрянській Україні, Галичині та Буковині.
Черговим підтвердженням цієї тези є різнопланові джерела та зроблені на основі їх наукового аналізу висновки авторів кандидатських дисертацій П. Федаки, Н. Греченюк, М. Кішки2, захищених лише 2008 року в Ужгородському національному університеті. У згаданих дисертаціях переконливо доведено, що, поряд з іншими причинами внутрішнього й зовнішнього характеру, гальмування процесу етнічного самоусвідомлення русинів/українців краю спричинялося, не в останню чергу, політикою держав, до складу яких у різні часи входило Закарпаття. Правлячі кола цих країн воліли сприймати жителів краю рутенами, руснаками, русинами, але не українцями.

Відповідна політика мала на меті полегшити асиміляцію автохтонного русинського населення Закарпаття шляхом його відокремлення від основного етнічного масиву, котрий мешкав на схід від Карпат, де на зміну спільному етноніму «русини» поступово утверджувався інший – «українці». Мадярські, чеські, словацькі правлячі кола намагалися інтегрувати русинську інтелігенцію в етнокультурний і політичний простір їхніх держав і зробити її провідником своєї асиміляційної політики. Усупереч цим намаганням у ХХ столітті проукраїнська течія русинства стала домінуючою, позаяк виражала історичну етногенетичну єдність і спільні інтереси найчисленнішого корінного населення всіх регіонів України.

 

ПОЛІТИЧНЕ РУСИНСТВО В УКРАЇНІ

Регіональні особливості та етнокультурна спільність

Втрата державності або ж, в силу різних обставин, включення частини території одного етносу до державного утворення іншого та відповідна політика зневажливого ставлення до історії, культури, мови, мистецтва, етнічних особливостей, традиційного способу життя інкорпорованої нації призводить до її деформації або й глибинних змін її національної самосвідомості. У цьому разі відновлення історичної пам’яті етносу чи відірваної від нього гілки настає як наслідок зміни політичної ситуації (державна незалежність, правовий статус тощо), так і під впливом ініційованого інтелектуальними елітами етнічних спільнот відродження національних цінностей через трансформацію вікової спадщини в реальні економічну і політичну сили. Цей процес проходить по-різному, нерідко набуваючи характеру гострої внутрішньої конфронтації. Згадаймо хоча б безконечні розколи у національних рухах за часів Першої світової війни, тобто в період масової появи на політичній мапі світу великої кількості незалежних держав. Явище це загалом закономірне, адже йдеться про активний пошук шляхів майбутнього для конкретного етнічного утворення. Проте непоодинокими є випадки, коли все це робиться не в інтересах тієї чи тієї національної спільноти, а з суто амбіціозних політичних міркувань.

Під таким кутом зору доцільно, напевне, розглядати і проблему русинства.