П’ять запитань для лемка

Мова чи говірка?

За мовою українці зі сходу ніколи не впізнають у лемках із заходу Польщі своїх єдинокровних братів. Бо лемки жили на прикордонні українських, польських і словацьких земель у карпатському Низькому Бескиді. Називали себе русинами, але східні сусіди, русини-бойки, прозвали їх лемками за часте вживання частки «лем» (лише, тільки). Лемківська говірка — несподівана суміш давньоруських, польських, словацьких слів з обов’язковим наголосом на передостанньому складі. Передати її графічно людина з Наддніпрянщини, як на мене, не зможе. Взагалі до лемків у Польщу варто їхати тільки задля того, щоб їх послухати. В Україні такого, на жаль, уже не почуєш навіть в Тернопільській області, де лемків живе найбільше.

Запитувала у багатьох лемків, чому не розмовляють українською літературною мовою. Мені відповідали, що батьки спілкувалися з ними лемківською, а не українською, тому літературну вони розуміють не повністю. Популярна фраза: «Поки наші батьки навчилися б української, то ми вже давно би сполонізувалися». Тут слід уточнити, що за часів Польщі на Лемківщині вчили дітей за лемківськими букварями, а не за українськими абетками. Намагалися ті букварі поширити навіть далі на Галичину. Але там селяни протестували, не пускали дітей до школи. А лемкам якось не пасувало критикувати свою мову, хоча досі згадують, що той буквар був нашпигований польськими словами.

[…]

Lemkivshchyna_Map

Там, на Лемковині, ще й досі живій

Отже, ймовірно, що формування Лемківщини як українського етнокультурного регіону відбулося щойно у XV—XVI ст., коли цю територію охопила хвиля сільської колонізації на волоському праві, пристосованому до умов господарювання у гірських околицях, де основою було випасання овець, а хліборобство мало спочатку лише допоміжну роль. Усупереч твердженням деяких публіцистів, котрі намагаються всякими способами відокремити Лемківщину від українського етнокультурного простору, основний демографічний потенціал цієї колонізаційної хвилі складали не етнічні волохи (румуни) чи інші гірські племена, мандруючи з Балканів (нібито щойно згодом якимсь чудодійним способом «рутенізовані»), але українська стихія, яка вбирала в себе різні сторонні впливи. З іншого боку, відстороненість Лемківщини, втиснутої вузьким клином поміж польські та словацькі оселі, сприяла консервуванню культурних і мовних архаїзмів.

[…]

V__Konhres_SFULO

Новим головою СФУЛО обрано Софію Федину

V__Konhres_SFULO

11-13 травня 2012 року у Горлицях (Польща) під час V Конгресу Світової Федерації Українських Лемківських Обєднань (СФУЛО) було обрано нового голову. Протягом наступних пяти років СФУЛО очолюватиме кандидат політичних наук та співачка Софія Федина.

Lemkivska_cerkva

Дерев’яні церкви Карпатського регіону очікують на вердикт ЮНЕСКО

Представники польської сторони зазначили, що важливим у цьому проекті є також приклад єдності, бо дерев’яні церкви – це те, що об’єднує наші два народи і характерне для українсько-польського прикордоння.

На відкритті виставки йшлося також про те, що над проектом українські і польські спеціалісти працюють уже 20 років, що серед ініціаторів є Іван Могитич. Що церков багато, вибрали ті, котрі відповідають стандартам ЮНЕСКО, а отже – є в належному стані і охороняються відповідно. […]

ЛЕМКИ: ТРАГЕДІЯ В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ

Травень 1945 року, коли антигітлерівська коаліція раділа довгоочікуваній перемозі над фашизмом, для лемків — однієї з бічних гілок українського народу, які близько півтори тисячі років жили на західних схилах Карпат, приніс такі чорні дні, яких вони не знали за всю свою історію.

Вперше вони не орали, не засівали власних полів. Глибокий сум огорнув душу. Лемківщина стала схожа на великий цвинтар, на якому поховано не лише минуле, а й сподівання на майбутнє. Але світові до того було байдуже. Уже кілька місяців по всіх лемківських селах ходили уповноважені владою агітатори і закликали людей переїхати до Радянської України, до своїх братів. Агітація була своєрідна: і пряником, і батогом. Але переважна маса вагалася, чимало категорично відмовлялось. Та психологічний тиск був такий сильний, що встояти проти нього було немож­ливо, і все частіше чулося: і той дав згоду, і той, і той… хата від хати, село від села недалеко, чутки поширювалися швидко. Здавалось, не ли­ше від танення снігу в горах ставали ііовіїоводнішими потічки, а й від людських сліз. І досі не можна однозначно відповісти: що це — переселення чи депортація? Формально — є заява, написана тремтячою рукою. Фактично — душевний супротив, безсиля перед владою. […]