ЯВОЖНО – ТРАГІЧНИЙ СИМВОЛ АКЦІЇ «Вісла»

{jcomments on} Вбивство віце-міністра національної оборони ген. Кароля Свєрчевського дало комуністичним сатрапам претекст виправдати не тільки депортації українців, а й брутальні антиукраїнські рішення, зі створенням концтабору в Явожні включно. Причому владі було байдуже, хто вбив генерала, важливішим була політична ціль – остаточне вирішення українського питання. Крім цього, мала вона першого мученика, який віддав життя за «демократичну народну Польщу», що було також елементом легітимації комуністичної влади в польському суспільстві. Однак для проведення акції «Вісла» бракувало згоди Москви. Крапку над «і» поставлено 12 квітня 1947 р.

28 квітня 1947 р. Операційна група «Вісла» силою понад 17 тис. жовнірів розпочала реалізацію національного нищення українського населення Польщі. Жорстокими методами, в нелюдських умовах вигнано і поселено в розпорошенні 150 тис. українців. Прикладом тут лемківське село Фльоринка, мешканців якого розкидано по 30 селах у 6 повітах! Заборонено гуртуватися та організувати національно-релігійне життя. В інструкції Міністерства повернутих земель записано: «Основною метою переселення поселенців “В’’ є їх асиміляція в новому польському середовищі, докласти треба всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не вживати щодо тих поселенців слова “українець”. У випадку, коли на повернуті землі дістанеться інтелігентський елемент, треба такий безумовно розселювати окремо і далеко від громад з поселенцями з акції “В’’».

Доповненням цих жорстких дій та боротьби з інтелігенцією було ув’язнення майже 4 тис. українців, у тому понад 800 жінок і кільканадцяти дітей, 22 греко-католицьких і 5 православних священиків у концтаборі в Явожні, який скоро став символом горезвісної акції «Вісла». Про ув’язнення там українців вирішило Політбюро ПРП на своєму засіданні 23 квітня 1947 р. Концтабір існував до березня 1949 р. Зразу треба підкреслити, що до табору не потрапили члени ОУН та УПА, яких, згідно з рішенням Департаменту юстиції Міністерства національної оборони, судив суд

Операційної групи «Вісла», а після його розпуску – військові окружні суди. На смертну кару засуджено майже 500 осіб. Отже, до табору потрапили особи, яким УБ не могло доказати приналежності до українського підпілля. Тому там продовжувано вести жорстокі допити. Керовано там також особи, які нелегально повернулися до своїх сіл. Ось як описує своє перебування у таборі Юлія Шишко з Волі Крецівської.

«Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з жидами. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очами літери: “Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”. За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Вечером давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель. Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. Перед тим одна з в’язнів подавала, скільки нас на площі, скільки на слідстві, скільки в праці. Усе мусило погоджуватися. По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (…) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні. З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (…) На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а вечером приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили вечером знову. Але витримала. (…) Уночі одна жінка завжди мала варту, провіряла, чи все в порядку. Як була добра, то нічого не казала, але переважно все розкидали й казали спрятувати, а якусь знайдену порошину клали на коца й казали нести зі співом на смітник, а вертатися жабками. (…) Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти» (цитується за Пропам’ятною книгою 1947, ред. Б. Гук, Варшава 1997).

Загалом відійшли у вічність щонайменше 161 особа, яких потайком похоронено в поблизькому лісі. Не всі, однак, в’язні підупали, а до кінця зберегли свою гідність. Як подає Ю. Шишко, в таборі була дуже весела і радісна Зеновія Ткачик, біля неї зійшлися дівчата, які любили співати, «бо краще співати, як плакати» і не раз співали табірну пісню «Jestem Polka upa – upa».

Явожно мало на меті, крім розпрацювання українського середовища, також залякати депортованих українців, зробити з них безхребетну масу. Не випадково потрапили туди особи майже з усіх українських сіл. Частину з них примушено до співпраці.

Комуністична влада замовчувала правду про Явожно до кінця свого існування. Явожно було державною таємницею. Про Явожно заборонено говорити й увільненим в’язням. Йшлося про одне: Явожно було доказом безправного, без судового присуду позбавлення свободи українців-громадян Польщі, а як виявило слідство Катовицької прокуратури, застосований щодо ув’язнених режим мав знамена людиновбивства.
Від липня 1990 р., коли у справах Явожна надійшло перше офіційне клопотання до міністра юстиції, а згодом до різних державних установ, включно з Сеймом та Радою міністрів, адресувалися листи, скарги, петиції, в яких українське населення і колишні в’язні Явожна домагалися й домагаються засудити арешт, надати в’язням всі права, які надаються репресованим полякам, репресованим сталінською системою. Однак з вини влади досі у цій справі ніщо не постановлено. Демократична Польща не спромоглася вирішити цього питання й надалі невинно репресованих української національності в’язнів Явожна трактується як громадян другої категорії. Не змінив цього і той факт, що 24 травня 1998 р. президенти Польщі й України в присутності польської та української громадськостей відкрили на місці, де були похоронені в’язні, пам’ятник жертвам Явожна.

Роман Дрозд

Наше слово № 18, 2 травня 2004 року

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *