Позначка: Наше слово

Роботи є більше, ніж досить – Софія Федина

fedyna_DSC09588
Так, не боячись викликів, говорить Софія Федина, яку обрано головою Світової федерації українських лемківських об’єднань 12 травня в Горлицях, під час п’ятого форуму організації. У короткій розмові для «Нашого слова» вона розповідає про пріоритети, серед яких є зміцнення лемківської громади та її ширше існування в публічному просторі, протидія сепаратистським течіям, залучення в організоване життя молоді та питання минулого.

Справа двох аркушів паперу

Czorne_-_lemkiwskyj_cwyntar   
Лемківський цвинтар у Чорному
Не один раз ми описували в «Нашому слові» людські історії, писали, зокрема, про те, як хтось клопотався про відібране під час проведення Операції «Вісла» майно, ґрунти, ліси тощо. Нерідко вдавалося виселенцям вибороти повернення їм хоча б клаптика того, що було залишене 65 років тому. Проте на Лемківщині існують місцевості, у яких через «недогляд» чиновників майно й надалі належало до виселених давно тому власників. Виявилося це щойно у дев’яностих роках, а колишні мешканці чи спадкоємці мусять ще й тепер добиватися, щоб не забрали їм майна, якимось дивом уцілілого через ту «помилку» з давніх років.

– Це мусила бути помилка чиновників, через яку жителі села формально не були позбавлені майна. І тому воно не перейшло у власність держави, – говорить Ярослав Барна з Лігниці, син Адама Барни – колишнього жителя Чорного (сьогодні село Горлицького повіту).
Коли з села Чорного 70–80% його жителів вивезли в Україну, а решту – уже в рамках Операції «Вісла» виселено аж під Лігницю, у них формально не відібрали майна. Отже, згідно з законом, колишні мешканці після виселення надалі були власниками своїх ґрунтів.
– Коли в 60-ті рр. повітова рада схвалювала постанову, за якою по черзі приймала у власність територію кожного села, то при голосуванні склеїлися два аркуші паперу. Через це Чорного зовсім не помітили, тому й не прийнято відповідної постанови, – говорить священик греко-католицької церкви в Горлицях о. Григорій Назар.

Акція «Вісла»: як повертаємося до історії

Напередодні відзначення 65-х роковин Акції «Вісла» не один українець Польщі може ставити собі запитання: навіщо нам повертатися до минулого? Яка користь від того, що згадуватимемо про депортацію, коли, здається, усе вже сказано?

Не виключено, що такі ж запитання-сумніви з’являться і в поляків, пролунають звинувачення: «ви, українці, знову про те саме, знову про своє». Тому вважаю, що тепер, коли минає 65 літ від події, що сталася 1947 року, варто впорядкувати не лише наше ставлення до неї, але й показати цю нитку, яка наше минуле поєднує з сьогоденням. Будь-яка річниця, а особливо та, яку відзначаємо у зв’язку з сумнозвісним 28 квітня 1947 р., дає нам нагоду поглянути і на історичну подію в її сутності, і на теперішні наслідки.

Справді, небагато нового можна сказати про саму операцію, яка почалася 28 квітня 1947 р.

Відомі основні факти, відомі головні «герої», етапи її проведення. Іде дискусія, та вона стосується переважно істориків: чи операція була самостійним рішенням польських комуністів, чи наказ-спонукання прийшов із Москви?

Акція «Вісла»: як повертаємося до історії
Дзвін миру на ватряному полі в Ждині.Фото Юрія Гаврилюка

Можна теж вести юридичний спір, чи була ця масова депортація т.зв. комуністичним злочином (згідно з визначенням, записаним у законі, прийнятому польським парламентом 1998 р.). Певно, деякі полемісти надалі будуть виносити арґументи, мовляв, польська комуністична влада не стільки хотіла денаціоналізувати українців і деукраїнізувати прикордоння, скільки ліквідувати УПА та зберегти територіальну цілісність Польщі (на яку, звичайно ж, нібито посягали українці).

Проте здається мені, що відзначення 65-ї річниці не проходитиме у млявій всеузгодженості. На те є кілька причин.