Доводиться розпочати цю статтю з нагадування написаного нами ще 1995 року1: етнологічна наука, і не тільки в Україні, визнає русинів Закарпаття субетнічною групою українського народу. На Закарпатті етнічне самоусвідомлення корінних жителів краю значно відставало від таких процесів у Наддніпрянській Україні, Галичині та Буковині.
Черговим підтвердженням цієї тези є різнопланові джерела та зроблені на основі їх наукового аналізу висновки авторів кандидатських дисертацій П. Федаки, Н. Греченюк, М. Кішки2, захищених лише 2008 року в Ужгородському національному університеті. У згаданих дисертаціях переконливо доведено, що, поряд з іншими причинами внутрішнього й зовнішнього характеру, гальмування процесу етнічного самоусвідомлення русинів/українців краю спричинялося, не в останню чергу, політикою держав, до складу яких у різні часи входило Закарпаття. Правлячі кола цих країн воліли сприймати жителів краю рутенами, руснаками, русинами, але не українцями.
Відповідна політика мала на меті полегшити асиміляцію автохтонного русинського населення Закарпаття шляхом його відокремлення від основного етнічного масиву, котрий мешкав на схід від Карпат, де на зміну спільному етноніму «русини» поступово утверджувався інший – «українці». Мадярські, чеські, словацькі правлячі кола намагалися інтегрувати русинську інтелігенцію в етнокультурний і політичний простір їхніх держав і зробити її провідником своєї асиміляційної політики. Усупереч цим намаганням у ХХ столітті проукраїнська течія русинства стала домінуючою, позаяк виражала історичну етногенетичну єдність і спільні інтереси найчисленнішого корінного населення всіх регіонів України.