АКЦІЯ “ВІСЛА”. ВІДІРВАНІ ВІД УКРАЇНИ

Lemkivska_cerkva

Найзахіднішу етнічну українську групу – лемків – силою було вилучено з процесу формування спільного українського народу. 

До війни Лемківщину вважали периферією українських впливів. Такою ж вона залишалася й тоді, коли між українцями та поляками у інших регіонах проповзла ящірка тотальної ненависті й породила ріки крові і гори трупів. Історія акції “Вісла” – це не лише вирвані з коріння землі люди, переорані села, спалені церкви. Це історія відривання від України найменш відомої нам етнічної групи – лемків

 

Коні невинні

Питання, яке лунає чи не на кожній присвяченій депортаціям польських українців конференції, звучить приблизно так: за що виселено було лемків?

Лемки були лише однією з кількох груп української етнічної маси на західних рубежах східнослов’янської межі осілості поруч з підляшуками, холмщаками, надсянцями і західними бойками. Специфікою Лемківщини можна вважати чіткий етнічний кордон між поляками і лемками, за винятком кількох польських анклав. Тому не трапилося на цьому відтинку ані кривавих побоїщ за землю (земля в горах Бескиду була вкрай бідна, цей факт навіть увів в оману представника радянської переселенської комісії, котрий висловив думку про свідоме відтиснення поляками лемків у неродючі гори), ані взаємних образ на релігійному чи національному тлі. Поляки і лемки бачилися на ярмарках у «пограничних» містах Дуклі, Бєчу, Горлицях, Коросні, Криниці, були задоволеними з обоюдної користі й роз’їздилися в різні боки. У містах коло половини жителів становили євреї.

Лемки були, як і напевно усі горяни, надзвичайно консервативним людом. Тому коли хтось приходив до них у гори і вмовляв їм мантру на кшталт «ви є наші», це сприймалося мінімум як спроба обдурити нехай простого, але хитрого лемка. Один із старих лемків коментує цю ситуацію так: «У лемках до цього часу залишився страх – обава перед неправильним національним означенням. Усі нам казали, що ми – «їхні»: мадяри і українці, поляки і совіти. А ми, як почуємо: «ви наші», то вже знаємо – або до війська будуть забирати, або на вивізку, або рови копати, або до таборів інтернують…» Через те ані українці, ані поляки не мали особливого успіху (у певному часі поляки активно переключилися на підтримку русинсько-лемківського сепаратизму, за прикладом московських братів по слов’янству). Одначе в середині ХХ ст. ніхто не розпитувався населення на тему національної свідомості, не проводив соціологічних опитувань.

Німці надали лемкам для вирізнення літеру «U» у «кенкарті», що означало «українець». Степан Семенюк, один з авторів газети українців у Польщі «Наше слово», досить оптимістично оцінює факт акцептації лемками тієї літери, посилаючись на невелику кількість прохань про зміну, наприклад, на латинську «Р» – поляк. Лемки у природі своїй миролюбні і під час війни поводилися в спосіб філософський: літера «U», нехай «U», аби каша з молоком. Короткою відповіддю на радісну тезу Семенюка (очевидно, підляшука з походження) про те, що «ми всі: лемки, бойки, гуцули, холмщаки, підляшуки, «тутейші» – почувалися українцями» може служити згадка відомого на діаспорі лемка Семана Мадзеляна про кенкарту (посвідчення національності особи – ред..): «Наші лемки прийняли то ні зимно, ні тепло, однак постала поміж ними певна нова дуже шкідлива перепона, помітна неозброєним оком».

 

АКЦІЯ-51. Переселення українського населення Західної Бойківщини

Akcia-51

У повоєнні роки завершився процес формування державної території України – складової частини СРСР в її сучасних межах. Найбільш важким у плані становлення відтинком кордону був західний – з Польщею. Давалися взнаки довоєнні територіальні суперечки держав. Креслення нової межі державного кордону відбувалося шляхом довготривалого переговорного процесу та заключення неодноразових міждержавних Угод урядів СРСР (УРСР) та Польщі: у 1944 р., 1945 р., 1946 р., 1947 р., 1948 р., 1951 р. [16, с.19-20; 17, с.412-414; 3, с.293-317; 4, с.105-106.]. Як наслідок, Україна частково повернула, проте, пере- важно, втратила значну частину своїх історико-етнічних земель.

Останні територіальні корективи було внесено у 1951 р. На початку року польський уряд став ініціатором нового міждержавного обміну прикордонними ділянками. Вже 15 лютого 1951 р. за взаємною згодою cторін у Москві було підписано черговий договір про обмін ділянками державних територій [4, c. 105-106]. В його основу був по- кладений принцип еквівалентного обміну – «кілометр на кілометр». Сторони домовилися, що СРСР уступає Польщі 480 км2 території Дрогобицької області: Нижньо-Устріківський район (м. Нижні Устріки і 27 сільських рад), 3 сільських ради Стрілківського району (Бистрян- ська, Липецька, Міхновецька) і 4 сільські ради Хирівського району (Коростенківська, Ліскуватенська, Нановська, Стебницька) [11]. Так, зазначена прикордонна ділянка України стала територією Польщі. 22 травня 1951 р. газета «Известия» повідомила громадськості офіційні мотиви обміну: «Уряд Польської Республіки звернувся недавно до уряду СРСР з проханням обміняти невелику прикордонну ділянку території Польщі на рівноцінну прикордонну ділянку території СРСР внаслідок економічного тяготіння цих ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Уряд СРСР погодився з пропозицією Уряду Польської Республіки» [5].

 

РЕПЕДЬ у жовтих хустинах

Свисток… «Вставання!!!» – чути голос бунчужного табору старшого пластуна Ігоря Горківа. Кожного дня зранку цей звук і слова будили пластунів-новаків, які стали учасниками двотижневого пластового табору в с. Репеді на Лемківщині.

Коли тобі виповниться шість років, можеш стати пластуном­-новаком і носити жовту хустину – специфічну частину однострою (пластового одягу – пл.). Біля 30 новаків, які цього року завітали до Репеді з усієї Польщі – починаючи від Катовиць через Помор’я й Мазури та закінчуючи Перемишлем – могли вперше або знову спробувати пластового життя, бо «я в таборі перший раз… я – утретє… а я вже четвертий раз», – підказують самі пластуни.

АКЦІЯ “ВІСЛА”, 1947

Пересунення границь Польщі на захід внаслідок Другої світової війни та домовленостей між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки та Великобританією не розвя’зувало питання національних меншин. Щоправда, зменшувалося число білорусів, литовців, і особливо українців, але на кілька мільйонів прибуло німців. Стало менше і євреїв, але це виникало безпосередньо з екстермінаційної щодо них політики нацистів. Перед польськими комуністичними колами, які за підтримкою Радянського Союзу перехоплювали у Польщі владу, виринула проблема опрацювання політики щодо національних меншин. Перші заяви свідчать про відсутність однозначної позиції в національній політиці, за винятком ставлення до німців, яких передбвчувано виселити з території Польщі. Підтримка ними нацистського режиму та кривди, вчинені полякам та іншим народам, унеможливлювало дружнє співжиття між ними. До того ж доходило питання приналежності та полонізації німецьких земель, які мали підпоряткуватися польській адміністрації.

Відносно інших національностей, частина комуністів з початку передбачувала можливість заспокоєння їхніх культурно-освітніх потреб.  В серпні 1944 р. дозволено на відкриття шкіл для білорусів та українців. З черги інші, особливо ті, яки прибули з Червоною армєю, рахувалися за однонаціональною Польщою. Однак треба пам’ятати про те, що тогочасна залежність польських комуністів від Кремля була дуже великою. Так насправді здійснювали вони стремління Сталіна до поневолення народів Центральної Європи, у тому і поляків. Це означало, що основні політичні рішення приймалися у Москві, а не у Люблині, а потім у Варшаві.