Найзахіднішу етнічну українську групу – лемків – силою було вилучено з процесу формування спільного українського народу.
До війни Лемківщину вважали периферією українських впливів. Такою ж вона залишалася й тоді, коли між українцями та поляками у інших регіонах проповзла ящірка тотальної ненависті й породила ріки крові і гори трупів. Історія акції “Вісла” – це не лише вирвані з коріння землі люди, переорані села, спалені церкви. Це історія відривання від України найменш відомої нам етнічної групи – лемків
Коні невинні
Питання, яке лунає чи не на кожній присвяченій депортаціям польських українців конференції, звучить приблизно так: за що виселено було лемків?
Лемки були лише однією з кількох груп української етнічної маси на західних рубежах східнослов’янської межі осілості поруч з підляшуками, холмщаками, надсянцями і західними бойками. Специфікою Лемківщини можна вважати чіткий етнічний кордон між поляками і лемками, за винятком кількох польських анклав. Тому не трапилося на цьому відтинку ані кривавих побоїщ за землю (земля в горах Бескиду була вкрай бідна, цей факт навіть увів в оману представника радянської переселенської комісії, котрий висловив думку про свідоме відтиснення поляками лемків у неродючі гори), ані взаємних образ на релігійному чи національному тлі. Поляки і лемки бачилися на ярмарках у «пограничних» містах Дуклі, Бєчу, Горлицях, Коросні, Криниці, були задоволеними з обоюдної користі й роз’їздилися в різні боки. У містах коло половини жителів становили євреї.
Лемки були, як і напевно усі горяни, надзвичайно консервативним людом. Тому коли хтось приходив до них у гори і вмовляв їм мантру на кшталт «ви є наші», це сприймалося мінімум як спроба обдурити нехай простого, але хитрого лемка. Один із старих лемків коментує цю ситуацію так: «У лемках до цього часу залишився страх – обава перед неправильним національним означенням. Усі нам казали, що ми – «їхні»: мадяри і українці, поляки і совіти. А ми, як почуємо: «ви наші», то вже знаємо – або до війська будуть забирати, або на вивізку, або рови копати, або до таборів інтернують…» Через те ані українці, ані поляки не мали особливого успіху (у певному часі поляки активно переключилися на підтримку русинсько-лемківського сепаратизму, за прикладом московських братів по слов’янству). Одначе в середині ХХ ст. ніхто не розпитувався населення на тему національної свідомості, не проводив соціологічних опитувань.
Німці надали лемкам для вирізнення літеру «U» у «кенкарті», що означало «українець». Степан Семенюк, один з авторів газети українців у Польщі «Наше слово», досить оптимістично оцінює факт акцептації лемками тієї літери, посилаючись на невелику кількість прохань про зміну, наприклад, на латинську «Р» – поляк. Лемки у природі своїй миролюбні і під час війни поводилися в спосіб філософський: літера «U», нехай «U», аби каша з молоком. Короткою відповіддю на радісну тезу Семенюка (очевидно, підляшука з походження) про те, що «ми всі: лемки, бойки, гуцули, холмщаки, підляшуки, «тутейші» – почувалися українцями» може служити згадка відомого на діаспорі лемка Семана Мадзеляна про кенкарту (посвідчення національності особи – ред..): «Наші лемки прийняли то ні зимно, ні тепло, однак постала поміж ними певна нова дуже шкідлива перепона, помітна неозброєним оком».
Закарпаття, де ще 15 березня 1939 року було проголошено утворення Карпатської України із єдиною державною українською мовою, українським національним гімном “Ще не вмерла Україна” і синьо-жовтим прапором, на сьогоднішній день, наче Буріданів осел, метається між двома копицями сіна, у пошуку свого імені та ідентичності. Як могло статися так, що на зламі 1989-1990 років з однієї копиці наскубали сіна ще й на другу, так звану русинську? Хто зацікавлений у цьому? І чому українці настільки байдуже ставляться до цих політичних процесів? На ці питання намагалися відповісти учасники конференції “Русини Закарпаття: хто ми?”, що відбувалася 21 жовтня цього року в Ужгороді.
