Коли на початку ХХ століття відродилася Українська держава, то більшість провідників польського національно-визвольного руху, відкинувши недавнє гасло поневоленої польської демократії “За вашу і нашу свободу”, не тільки пішли на повне заперечення прав українського народу на самостійне життя на його західній етнічній території, а й піднесли на нього меч з метою загарбання цих земель. Зокрема, в Галичині вже з перших днів проголошення Західно-Української Народної Республіки поляки підняли повстання проти легітимної української влади.
Зрозуміло, що українці змушені були збройною силою відповісти на ці завойовницькі посягання, не заперечуючи водночас права польського народу відроджувати власну самостійну державність на його етнічних землях. Однак тодішня польська політична еліта підштовхнула поляків на дальший збройний спротив прагненню українців бути господарем на рідних землях. Надалі між двома сусідніми народами, котрі щойно вирвалися з неволі, зав’язалась жорстока боротьба, і це в той самий час, коли зі Сходу насувався більшовизм — нова небезпека, яка загрожувала існуванню української і польської держав.