Учора депутати Львівської облради, а також голова об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння” Володимир Середа відвідали Меморіальний комплекс полеглим українцям на кладовищі села Воля-Заліська Підкарпатського воєводства Республіки Польща, де покояться вояки УПА та жертви українсько-польських протистоянь 1944-1947 років.
26 квітня 2012 року в Палаці мистецтв у Львові відбудеться прем’єрний показ фільму «Вогонь і зброя» (Канада, 2009).
Південне сонце й тихе плесо Дніпра, барикади херсонських помідорів, винограду, кавунів, риби всіляких ґатунків… І це все під соусом легенд про зміївських гадюк, про «старошведське» життя й про пригоди гірських бойків у степах України. Й ви вже розпитуєте, де ж та Зміївка, в біса, розташована й чи процвітає там зелений туризм?
Село стоїть на видноті: на високому півострові над Каховським водосховищем. Його видно з усіх закутків рукотворного моря, тож шанси підробляти на пейзажах у селян є непогані.
«Мала Європа» – так ще називають Зміївку, первісна назва якої – село Старошведське. Більшість людей щось чули про неї завдяки минулорічному візиту до села короля Швеції Карла XVI Густава. Він відвідував нащадків колоністів, однак більшу частину німців і шведів, котрі проживали в таврійських степах із XVIII сторіччя, під час Другої світової звідси депортували як фольксдойчів до Казахстану. Назад у Зміївку повернулись окремі родини. Натомість сьогоднішні зміївчани – теж переселенці, переважно з Бойківщини. Це одне з найбільших на Херсонщині сіл є заповідником, чи, якщо хочете – резервацією тієї полікультурності, яка існувала на Півдні України протягом сторіч.
Найзахіднішу етнічну українську групу – лемків – силою було вилучено з процесу формування спільного українського народу.
До війни Лемківщину вважали периферією українських впливів. Такою ж вона залишалася й тоді, коли між українцями та поляками у інших регіонах проповзла ящірка тотальної ненависті й породила ріки крові і гори трупів. Історія акції “Вісла” – це не лише вирвані з коріння землі люди, переорані села, спалені церкви. Це історія відривання від України найменш відомої нам етнічної групи – лемків
Коні невинні
Питання, яке лунає чи не на кожній присвяченій депортаціям польських українців конференції, звучить приблизно так: за що виселено було лемків?
Лемки були лише однією з кількох груп української етнічної маси на західних рубежах східнослов’янської межі осілості поруч з підляшуками, холмщаками, надсянцями і західними бойками. Специфікою Лемківщини можна вважати чіткий етнічний кордон між поляками і лемками, за винятком кількох польських анклав. Тому не трапилося на цьому відтинку ані кривавих побоїщ за землю (земля в горах Бескиду була вкрай бідна, цей факт навіть увів в оману представника радянської переселенської комісії, котрий висловив думку про свідоме відтиснення поляками лемків у неродючі гори), ані взаємних образ на релігійному чи національному тлі. Поляки і лемки бачилися на ярмарках у «пограничних» містах Дуклі, Бєчу, Горлицях, Коросні, Криниці, були задоволеними з обоюдної користі й роз’їздилися в різні боки. У містах коло половини жителів становили євреї.
Лемки були, як і напевно усі горяни, надзвичайно консервативним людом. Тому коли хтось приходив до них у гори і вмовляв їм мантру на кшталт «ви є наші», це сприймалося мінімум як спроба обдурити нехай простого, але хитрого лемка. Один із старих лемків коментує цю ситуацію так: «У лемках до цього часу залишився страх – обава перед неправильним національним означенням. Усі нам казали, що ми – «їхні»: мадяри і українці, поляки і совіти. А ми, як почуємо: «ви наші», то вже знаємо – або до війська будуть забирати, або на вивізку, або рови копати, або до таборів інтернують…» Через те ані українці, ані поляки не мали особливого успіху (у певному часі поляки активно переключилися на підтримку русинсько-лемківського сепаратизму, за прикладом московських братів по слов’янству). Одначе в середині ХХ ст. ніхто не розпитувався населення на тему національної свідомості, не проводив соціологічних опитувань.
Німці надали лемкам для вирізнення літеру «U» у «кенкарті», що означало «українець». Степан Семенюк, один з авторів газети українців у Польщі «Наше слово», досить оптимістично оцінює факт акцептації лемками тієї літери, посилаючись на невелику кількість прохань про зміну, наприклад, на латинську «Р» – поляк. Лемки у природі своїй миролюбні і під час війни поводилися в спосіб філософський: літера «U», нехай «U», аби каша з молоком. Короткою відповіддю на радісну тезу Семенюка (очевидно, підляшука з походження) про те, що «ми всі: лемки, бойки, гуцули, холмщаки, підляшуки, «тутейші» – почувалися українцями» може служити згадка відомого на діаспорі лемка Семана Мадзеляна про кенкарту (посвідчення національності особи – ред..): «Наші лемки прийняли то ні зимно, ні тепло, однак постала поміж ними певна нова дуже шкідлива перепона, помітна неозброєним оком».
“Я бачив Південний Хрест, знаю, як “за Уралом сонце сходить” і як виглядають тропічні джунглі, а все-таки не можу забути рідної Бистриці”. Він 24 рази перетнув Атлантику. У Нью-Йорку його тренував сам Бенні Леонард. А потім він пішов у повстанці.
В Українській повстанській армії воювало чимало стрільців, біографії яких достойні сценарію голлівудських блокбастерів. Саме звичайні повстанці були творцями бойової слави УПА. Їхнє геройство, харизматичність та часто непересічність спонукають нас задумуватися над минулим, а часто й дивуватися. Одним із таких був повстанець Осип Хома – “Боксер”.
Він народився у Відні в 1917 р., потім родина переїхала до Станіславова (тепер – Івано-Франківськ). Осип змалку мав схильність до пригод та пізнання світу: “Я завжди мріяв про широкий світ, – згадував він, – Бистриця – річка рвучка, але не широка, і мені не раз бажалось прямо втекти у світ і піти на “широку дорогу”. Впертий і непосидющий Осип зрештою так і зробив.
