Учора депутати Львівської облради, а також голова об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння” Володимир Середа відвідали Меморіальний комплекс полеглим українцям на кладовищі села Воля-Заліська Підкарпатського воєводства Республіки Польща, де покояться вояки УПА та жертви українсько-польських протистоянь 1944-1947 років.
У Львові визначна подія – клопітка робота українців і поляків над проектом присвоєння дерев’яним церквам Карпатського регіону статусу пам’яток світового значення на завершальному етапі. Чекають лише на вердикт ЮНЕСКО.
Виставка, на якій представлено опис і перелік церков, що претендують на особливий статус у списку спадщини ЮНЕСКО, має назву «Феномен дерев’яної церкви». Її відкрито у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові.
Директор музею Ігор Кожан на відкритті привітав учасників цього проекту із колосальним об’ємом проробленої роботи.
Присутні на заході священики просили звернути особливу увагу на те, що люди, маючи менше засобів та знань, ніж сучасники, творили прекрасні споруди, що по сьогодні вражають своєю довершеністю. Про це говорив єпископ Венедикт (Алексійчук). Митрополит Макарій (Малетич) зазначив, що церквам сотні років і вони дуже намолені, а це, окрім їх мистецької значущості, додає небувалого духовного звучання. Розповів, що був здивований, коли дізнався, що парафіяни не надто поспішають давати пожертви на збереження таких пам’яток, бо вважають, нібито фундатором бути більш почесно. Каже, треба розповідати по церквах, що збереження старих храмів – це рівнозначно, як не більш важливо, ніж фундаторство.
Росія та Польща погодилися на здрібніння національних меншин, сподіваючись на їх швидшу асиміляцію.
З 14 по 25 жовтня в Росії пройшов перепис населення, другий після розпаду СРСР. Попередній проводили 2002 року. Часовий відрізок всього у 8 років між переписами – порівняно невеликий; зазвичай переписи проводять раз на десятиліття. Цікаво, що, оголошений заздалегідь, минулого року перепис уже було відклали «до кращих часів» у зв’язку зі світовою кризою, однак пізніше, зваживши на вже витрачені на підготовку кошти, було все ж вирішено провести його у намічений строк. Невипадково. Кремлю треба показати, що нова історична спільність – “россияне” – твориться незалежно від демографічних тенденцій. Подрібнюючи народи на менші та ще менші, влада ще раз доводить своїм співгромадяннам нібито незаперечну тезу: Росія – це окрема цивілізація, а росіяни, попри різноманіття походження – один великий світ. Як американці.
Позірність вибору
Чи не найбільшу увагу суспільства привертають ті питання перепису, що стосуються національності. І не тільки тому, що перепис у сучасній Росії є єдиною можливістю дізнатися про етнічну картину країни. Справді, з російських паспортів, як і з українських, графа «національність» зникла. Проте один документ, у якому її збережено, у Росії все ж лишився – це свідоцтво про народження, де вказується як громадянство, так і національність батьків новонародженої дитини (в Україні в такому документі раніше також вказували національність батьків, проте зараз цю графу замінили на «громадянство»). При цьому, як стверджує експерт відділу ЗАГС одного з сільських поселень Краснодарського краю, національність вказується «виключно за бажанням батьків і з їх слів». У Росії зараз кожен має право задекларувати яку завгодно національність (в СРСР громадянин, одержуючи паспорт, міг вибирати національність лише одного з батьків). Саме ця начебто демократичність свідомого вибору національності громадянином і стала приводом для посиленої уваги до даного питання.
Пересунення границь Польщі на захід внаслідок Другої світової війни та домовленостей між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки та Великобританією не розвя’зувало питання національних меншин. Щоправда, зменшувалося число білорусів, литовців, і особливо українців, але на кілька мільйонів прибуло німців. Стало менше і євреїв, але це виникало безпосередньо з екстермінаційної щодо них політики нацистів. Перед польськими комуністичними колами, які за підтримкою Радянського Союзу перехоплювали у Польщі владу, виринула проблема опрацювання політики щодо національних меншин. Перші заяви свідчать про відсутність однозначної позиції в національній політиці, за винятком ставлення до німців, яких передбвчувано виселити з території Польщі. Підтримка ними нацистського режиму та кривди, вчинені полякам та іншим народам, унеможливлювало дружнє співжиття між ними. До того ж доходило питання приналежності та полонізації німецьких земель, які мали підпоряткуватися польській адміністрації.
Відносно інших національностей, частина комуністів з початку передбачувала можливість заспокоєння їхніх культурно-освітніх потреб. В серпні 1944 р. дозволено на відкриття шкіл для білорусів та українців. З черги інші, особливо ті, яки прибули з Червоною армєю, рахувалися за однонаціональною Польщою. Однак треба пам’ятати про те, що тогочасна залежність польських комуністів від Кремля була дуже великою. Так насправді здійснювали вони стремління Сталіна до поневолення народів Центральної Європи, у тому і поляків. Це означало, що основні політичні рішення приймалися у Москві, а не у Люблині, а потім у Варшаві.
“Велика операція проти УПА та решти українського населення Польщі (бл. 150 тис. осіб) була підготовлена ще у 1946 р. За зразок було взято сталінську практику розв’язання національних проблем…
Метою акції було передовсім виселення українського населення, а лише пізніше – знищення українського партизанського руху. Виселення відбувалося із великою брутальністю, супроводжувалося численними вбивствами. Виселених скеровували на західні та північні землі, прагнучи (без сумніву, свідомо) до розірвання парафіяльних та сусідських, ба, навіть родинних зв’язків.
Принагідно були ліквідовані всі форми українського національного життя, які ще існували. Важко заперечувати висновок, що прихованою метою цього розселення була ліквідація української громади в Польщі засобами вимушеної полонізації modo sovietico”.
Ці слова, почерпнуті із статті польського історика Тадеуша Анджея Ольшанського, автора м.ін. виданої у 1990-тих “Історії України ХХ ст.”, дуже влучно характеризують військову операцію, яку під криптонімом Акція “Вісла” здійснено у квітні-липні 1947 року.
Була це водночас остання великомасштабна подія у історії кількасотрічного українсько-польського “недобросусідства”, яке почалося у половині XIV ст., коли відбувся розвал Галицько-Волинської держави.
