Сембратович Йосиф (08.11.1821, с. Криниці на Лемківщині, тепер Польща — 23.10.1900, м. Рим, Італія) — греко-католицький церковний діяч, митрополит Галицький, архімандрит Львівський, граф (з 1870). Віце-ректор Віденської духовної семінарії.
Народився на Лемківщині, де його батько служив парохом і деканом. Початкову освіту здобув у с. Мушині. Після закінчення гімназії в Новому Санчі переїхав до Відня, був вихованцем цісарського конвікту. Закінчив теологічний факультет Віденського університету, доктор теології. У 1845 р. був висвячений на священика під іменем о. Йосифа і був прийнятий до найвищого богословського закладу — Августинеуму. Повернувшись на Галичину, став префектом у щойно відкритій духовній семінарії в Перемишлі, а в 1850 р. — префектом духовної семінарії у Львові. Після заснування у 1852 р. у Відні Генеральної
МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ (1815 – 1870) – СВЯЩЕННИК, КОМПОЗИТОР
Михайло Вербицький – священник, композитор – автор музики до українського національного гимну “Ще не вмерла Україна”
Народився 4 березня 1815 року у селі Улючі за 24 км від Сянока в родині священника. Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років. Ним заопікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський. Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї. Музичну освіту Михайло здобув цу дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя. За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а каеудральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М.Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.
У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальні нестатки М . Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1870 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця (а їй уже з літ вийшло), в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.
ЄПИСКОП ЙОСАФАТ КОЦИЛОВСЬКИЙ (1876 – 1947), ЧСВВ
Владика Йосафат становить частину великого лику свідків віри, які на протязі кривавого ХХ-го століття заплатили найвищу ціну крові за вірність Христові та Його Церкві. Слуга Божий гаряче бажав мучеництва на кривавій дорозі, на якій знайшлася Українська Греко-Католицька Церква. Передбачаючи арешт, він запрошений на засідання Польської Єпископської Конференції до Ченстохови, написав власною рукою прохання до Папи Пія ХІІ. В ньому він писав “в припадку мого арешту та депортації, ввічливо прошу повідомити Святішого Отця, що до його ніг складаю ознаку моєї вірності та повного віддання аж до останнього удару серця, по синівську прохаючи його Батьківського Благословення”.
Йосиф Коциловський народився 3 березня 1876 року в селі Пакошівка сяніцького повіту. Після закінчення початкової школи навчався в гімназії в Яслі. Після гімназії записався на юридичний факультет Львівського університету. В роках 1896-1901 молодий студент шукає своєї життєвої дороги. В 1898 році записується у Відні до військової школи артилерії. Після року часу він вступає до війська, але після кількох місяців відходить з війська, бажаючи стати священиком. Після подолання певних труднощів, за підтримкою владики Чеховича, Слуга Божий поступає до Української Папської Колегії в Римі. Він навчається на Універститеті Анджелікум та отримує звання доктора філософії та богослов’я. 6 жовтня 1907 він приймає свящненичі свячення. Після повернення зі студій стає професором догматичного богослов’я та віцеректором семінарії у Станіславові. Бажаючи поглибити своє духовне життя, 6 жовтня 1911 року він поступає до Василіянського Чину на новіціят до Крехова і там приймає ім’я Йосафат. Після складення перших обітів Слуга Божиий починає викладати богослов’я у монастирі в Лаврові. Опісля переїздить до Львова і звідти веде народні місії та реколекції для священиків, монахів та монахинь. Підчас першої світової війни стає Ректором богословської семінарії в Кромереж на Моравії, де перебувало 75 студентів втікачів з різних українських єпархій. Після того як російські війська відступили з Галичини о. Йосафат повернув на батьківщину та склав довічні обіти. В 1916 році помер вл. Чехович і митрополит Андрей звернувся до Папи Венедикта ХV з проханням призначити о. Йосафата на пост перемиського владики. Святіший Отець прийняв цю пропозицію і 23 вересня 1917 року у катедральному соборі св. Івана Хрестителя у Перемишлі владики Андрей Шептицький, ЧСВВ, Григорій Хомишин, Діонісій Няряді з Крижевців та Йосиф Боцян з Луцька поставили нового перемиського ординарія.
КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ (1900-1985)
Географ, демограф, енциклопедист, організатор української науки. Дослідник і популяризатор географії, українського етносу на теренах України та поза ними. Обґрунтував концепцію відродження національної держави в її етнічних межах. З його ім’ям пов’язані підготовка та вихід у світ „Енциклопедії українознавства” та англомовної „Енциклопедії України”. Голова Наукового товариства імені Шевченка в Європі (1952-85).
Народився Володимир Кубійович у с. Матіїв на Лемківщині. Початкову освіту здобув у народній школі та Цісарсько-королівській гімназії, де 1918р. склав іспит на зрілість. Закінчив філософський факультет Ягелонського університету у Кракові, у 1928-39 рр. працював доцентом географії цього університету.Займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. З 1931 року — дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, голова його географічної секції. Як видатний географ брав участь у міжнародних наукових конгресах у Празі (1932), Варшаві (1934) і Болгарії (1936), де виступав з доповідями. У своїх дослідженнях польсько-українських окраїн Кубійович послідовно обстоював українські геополітичні інтереси і провадив наукову дискусію з польськими вченими, яких звинувачував в умисному підробленні статистичних даних в дослідженнях, за що в 1939 був позбавлений кафедри в Ягеллонському університеті.
ФЕНОМЕН ХУДОЖНИКА НИКИФОРА ДРОВНЯКА (1895 – 1968) З КРИНИЦІ
Про Никифора Дровняка земляки казали: «Цілими днями нічого не робить, навіть не жебрає до пуття, а тільки вимазує аркуші паперу, малюючи на них будинки та фігури.» Приїжджих застерігали, щоб ті тримались осторонь і не купували його картин, а діти кричали художникові в обличчя: глухий, німий, недоумкуватий. Консиліум краківських психіатрів визнав його «розумово недорозвиненим, із низьким рівнем інтелектуальності». А втім, його творчість — одне з найпомітніших явищ у так званому наївному мистецтві ХХ століття.
Картини Никифора Дровняка порівнюють з найкращими зразками українського примітивізму XVI—XIX ст. — безіменними авторами «Козака Мамая», ікон і побутових портретів, малюнків на склі та дереворізів; його прізвище стоїть поряд з іменами К.Білокур, Н.Піросманашвілі, М. Приймаченко, А.Руссо. Твори Никифора, написані під відчутним впливом українського народного мистецтва, вирізняються декоративною виразністю малюнка, тонким відчуттям колориту, контрастністю кольорів, ритмічністю. Дровняк ніколи не бував у мегаполісах, не літав аеропланами, проте на його картинах постають величні хмарочоси, цілі міста зображені з висоти пташиного лету; не був одружений, не мав романів із жінками, а малював вишукану… порнографію; «проектував» квітучі міські квартали, перетворюючи похмурі сірі будівлі на розкішні букети з рослин та квітів.