Категорія: Різне

“ПРОСВІТА” НА ЛЕМКІВЩИНІ В ХІХ-ХХ СТОЛІТТІ

Офіційне навчання велось польською мовою, а з 1772 року, коли Лемківщина увійшла до складу Австрії, навчання відбувалось німецькою мовою. Шкіл було мало, багато українських дітей залишалось без освіти. Та і тих, що мали можливість ходити до школи, як казав І.Франко, вчили писати, читати і церковної справи, а не осмислювати і пізнавати життя.
З 1918 року Лемківщина знов увійшла до складу Польщі, і навчання перейшло на польську мову. Українських учителів позбавляли роботи, відправляючи їх в глибину Польщі.

У день Соборності про злуку всіх етнічних українських земель

Ростислав Новоженець

Україна повинна прагнути до того, аби повернути собі усі етнічні землі. Таку думку висловили учасники львівського віче, присвяченого Дню Соборності, що відбулося 22 січня біля пам’ятника Тарасу Шевченку.

СЕМБРАТОВИЧ ЙОСИФ (1821 – 1900)

Сембратович Йосиф (08.11.1821, с. Криниці на Лемківщині, тепер Польща — 23.10.1900, м. Рим, Італія) — греко-католицький церковний діяч, митрополит Галицький, архімандрит Львівський, граф (з 1870). Віце-ректор Віденської духовної семінарії.

Народився на Лемківщині, де його батько служив парохом і деканом. Початкову освіту здобув у с. Мушині. Після закінчення гімназії в Новому Санчі переїхав до Відня, був вихованцем цісарського конвікту. Закінчив теологічний факультет Віденського університету, доктор теології. У 1845 р. був висвячений на священика під іменем о. Йосифа і був прийнятий до найвищого богословського закладу — Августинеуму. Повернувшись на Галичину, став префектом у щойно відкритій духовній семінарії в Перемишлі, а в 1850 р. — префектом духовної семінарії у Львові. Після заснування у 1852 р. у Відні Генеральної греко-католицької духовної семінарії обіймав у ній до 1860 р. посаду віце-ректора, був також парохом церкви Св. Варвари. З 1860 р. – професор теології Львівського університету. У 1865 р. митрополит Литвинович висвятив о. Йосифа на архієрея. Після смерті Перемишльського єпископа Томи Полянського (1869) адміністрував перемишльську єпархію. У 1870 р. цісар призначив його митрополитом Галицьким, а через місяць Папа Римський Пій ІХ затвердив це призначення. Сембратович приділяв велику увагу піднесенню духовності українського народу, особливо катехізації та проповідницькій діяльності. Здійснив реставрацію собору Св. Юра у Львові. У 1876 р. видав митрополичий лист «Про велику гідність людини», в якому виступав за тверезий спосіб життя.

МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ (1815 – 1870) – СВЯЩЕННИК, КОМПОЗИТОР

Михайло Вербицький – священник, композитор – автор музики до українського національного гимну “Ще не вмерла Україна”

Народився 4 березня 1815 року у селі Улючі за 24 км від Сянока в родині священника. Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років. Ним заопікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський. Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї. Музичну освіту Михайло здобув цу дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя. За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а каеудральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М.Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.

У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальні нестатки М . Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1870 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця (а їй уже з літ вийшло), в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.