У дитинстві до моїх улюблених занять належало слухання розповідей про Лемківщину, звідки походили мої батьки. Про землю предків розповідали члени родини та знайомі. Я вислухав велику кількість розповідей. Очевидно, як буває в таких випадках, мої близькі надзвичайно ідеалізували край дитинства. Коли я вперше побачив землю предків на власні очі, був дещо розчарований. Тим не менше розповіді моїх близьких творили барвисту панораму Лемківщини – до акції “Вісла”. Розповідалося про карпатську природу, топографію місцевості, вигляд хат, життя лемків. На питання, які я задавав, діставав вичерпні відповіді.
Була тільки одна тема, якої мої співбесідники не хотіли чіпати. Стосувалася вона діяльності Української Повстанської Армії на Лемківщині. Самі не порушували цього питання ніколи. Коли питав я, були дуже стримані. Найчастіше я діставав відповідь, що “партизани” часами приходили до села, брали харчі й усе, чого потребували, а пізніше повертались до лісу. Важко було їм відмовити, бо вони були озброєні. Саме окреслення “партизан”, зрештою, мало для моїх співрозмовників швидше негативний характер. Цим словом називали також банди грабіжників, що робили напади на лемківські села як у період ІІ світової війни, так і в повоєнні роки. Оклик: “Партизани в селі!” – був сигналом для мешканців, що треба сховати все, що має більшу матеріальну вартість.
Офіційне навчання велось польською мовою, а з 1772 року, коли Лемківщина увійшла до складу Австрії, навчання відбувалось німецькою мовою. Шкіл було мало, багато українських дітей залишалось без освіти. Та і тих, що мали можливість ходити до школи, як казав І.Франко, вчили писати, читати і церковної справи, а не осмислювати і пізнавати життя.
З 1918 року Лемківщина знов увійшла до складу Польщі, і навчання перейшло на польську мову. Українських учителів позбавляли роботи, відправляючи їх в глибину Польщі.